Мій дорогий Подільський край

Головна статті
Мій дорогий Подільський край
My dear Podillia region
Всі сторінки

Тематика: Інститути місцевого самовярдування у твоєму місті

Назва: Мої  міркування  щодо  стратегії  розвитку  територіальної  громади  на період  до  2020 року

Автор: Дмитрук Анастасія

Мій дорогий Подільський край!

Це – дійсно рай! Це –  дійсно рай!

Чудові люди тут живуть.

Їх подолянами зовуть

І.К. Золокоцький

За сім кілометрів від райцентру розкинулось село Станіславчик, що на Жмеринщині. Дивовижне, з багатовіковою історією, яка бере початок ще з ХІV століття.

Мальовнича природа рідного села Станіславчика. Оточене звідусіль лісами: Барським, Волошковим, Попівським, Баляковим, Сінокосом — наше село потопає у білопінному цвітінні садів навесні, восени чарує золотом і багрянцем лісосмуг та посадок.

Змійкою в'ється асфальтована дорога, що пролягає через увесь населений пункт. Саме вона веде до тихоплинної Мурафи, яка несе свої води поміж зеленими берегами, вкритими лозами та очеретами.

Наша гордість - став із сосновим бором - прекрасне місце відпочинку односельчан та гостей.

Чудовий наш подільський край. Мальовнича природа зачаровує кожного. Та чи не головна прикраса його - люди, чиї роботящі руки звеличують рідну землю, примножують її славу.

Правда, горе-перебудова пройшлася по Україні. Не обминула вона й нас, полишивши сотні односельчан безробітними, напівзруйнованими колись добротні будівлі, які далеко не прикрашають нашого села сьогодні. Та не тільки рідне село, а й значна кількість населених пунктів України страждає від морального й духовного зубожіння.

Ми живемо в добі  перемін і, на жаль, безсилі коригувати хід історії, коли закони випливають із несправедливих засад і багато українців перебувають у зневірі.

Я думаю, що в кожній країні, незалежно від рівня її економічного розвитку та цивілізації,  громадяни знайдуть, за що осудити свою державу й насамперед уряд. Ми, українці, в цьому не відрізняємося від інших.

І як же прикро усвідомлювати, що народи Європи в такий безмір віддалилися від нас, немов ті два брати, що полишили третього на степовому розпутті, третього залишили в національному середньовіччі з його бідами.  Виборсуйся тепер сам із свого середньовіччя, куди тебе загнала жорстока доля, історія та власна наївність і простодушність, доганяй своїх лукавих братів, що кинули тебе на безводді й безхліб’ї.

Твердо   переконана, ми мусимо знайти в цій реальності найвищий оптимізм. І я сьогодні стверджую не з мотивів безпідставного патріотизму, а з твердого усвідомлення нашої реальності: українська нація ще молода й сповнена енергії, вона неодмінно вийде дужою  і зміцнілою.

Впевнена, що хід історії може змінити й пересічна людина. Ми можемо вплинути на те, щоб наше майбутнє було кращим. Передусім не мовчати, не ставити «свою хату скраю», активно підтримувати те, що вважаємо потрібним, прогресивним.

Подумки розробляю стратегію розвитку територіальної громади.

На уроках біології, географії, історії та літератури ми вивчаємо природні ресурси рідного краю, історію населених пунктів. Озираючись на минуле та вдивляючись у майбутнє рідного села, бачу чимало перспектив для розвитку, а саме: враховуючи протяжність берегів, болотянистих заплав вздовж річки Мурафи, можна розвинути такі промисли: використання очерету для екологічно  чистих дахів, лозоплетіння (кошики, крісла-гойдалки з лози), рекреаційні зони незайманої природи.

У нас чималі поклади вапняку, можна використовувати його для укріплення  доріг.

Експертами було підраховано, що  для роботи цегельного заводу на 15 років вистачить покладів глини. Варто було б викликати геологічну розвідку з метою вивчення запасів глини, й при позитивному результаті,  розширити роботу цегельного заводу та відродити гончарство як промисел.

З метою вирощення дешевої екологічно чистої сільськогосподарської  продукції не погано було б створити теплиці з використанням дзеркало-вловлювачів сонячної енергії.

Вздовж берегів Мурафи відродити птахоферми, вирощувати птицю і забезпечувати людей якісною продукцією.

Всі жителі села знають про життєдайні властивості та унікальність води з джерел, які називають Кармелевими. Дослідивши хімічний склад, її можна використовувати як лікувальний засіб. На берегах Станіславчицького ставу можна відкрити  санаторну зону, налагодити  літній відпочинок, поставивши курені на пагорбах вздовж річки.

Можна ширше (а за це наш район уже береться) використовувати солому, листя, гілля дерев, кущів як альтернативне паливо.

Чимало перерахованих  мною напрямків розвитку можуть змінити економічний стан рідного села  в найближчому майбутньому.

Сьогодні варто говорити не лише про економічне зростання нашої громади, але й не забувати про духовність. Почуття  гордості проймає кожного, коли наші ровесники  отримують дипломи, грамоти за перемоги в спортивних змаганнях. Але їх одиниці! Мрію про те, щоб у сільському Будинку культури працював шахово – шашковий гурток. Повірте, бажаючих займатись  у  ньому було б чимало.

А хіба не знайдуться охочі потренувати свої м’язи в сучасному тренажерному залі в будь – яку пору року. Чекає свого господаря колишній спортивний зал. Споруда міцна. Її потрібно тільки відремонтувати, завести обладнання – і  от вам зал для тренування! Ідей багато: це міг би бути тренажерний зал або реабілітаційний центр для людей з фізичними вадами.  Впевнена: сюди б потягнулась молодь.

У нашому селі працює музична школа, хореографічний гурток, художня студія. Здавалося б, усі умови створені для розвитку естетичних смаків та вподобань. Але знову ж – лише  окремі учні школи відвідують цей заклад.  Їхні картини прикрашають стіни нашої школи. А де ж сільська молодь?!  Вона бездіяльна. Чому? Думаю, варто при Будинку культури організувати роботу драматичного гуртка, залучати до участі в ньому сільську молодь і не тільки…  Бо ж і на пенсії життя не закінчується. І як добре було б, коли б у нашому Будинку культури працював клуб  «Надвечір’я». Повірте, люди б знайшли час, щоб поспівати,  відпочити від буденних клопотів.

Але, як на мене, найбільш реальним є сьогодні налагодження туристичної та екскурсійної роботи. Бо ж наше село славне тим, що в ньому проживав великий Сонцепоклонник.

Сьогодні я навіть готова запропонувати вам екскурсію літературними стежками М.М.Коцюбинського (Станіславчицький період  у житті й творчості  письменника).

У Станіславчику пройшли найбільш хвилюючі роки  Коцюбинського – юнака. Батько письменника, Михайло Матвійович, разом із сім’єю прибув у  тодішнє волосне містечко  десь на початку лютого 1881 року  і став там працювати  волосним писарем.

Проживала родина Коцюбинських у невеличкому приміщенні біля самої волості (на жаль, будинок не зберігся). У майбутнього письменника з’явилось багато друзів, які любили книги й мріяли про освіту. Поруч із волостю була Міністерська школа, відкрита 1875 року (приміщення це збереглось до сьогодні). Учень Коцюбинський подружився з молодим учителем Альбовим С.П., став користуватися його бібліотекою. Щирим товаришем Коцюбинського був Роман Волошин, який працював помічником волосного писаря. Комунікабельний, щирий, інтелігентний, майбутній письменник підтримував дружні стосунки й з людьми старшого покоління: фельдшером, у якого була багата бібліотека, адвокатом Давидом Сойфером. А хіба міг юнак бути байдужим до різних пам’яток старовини! Адже у самому містечку і за його межами збереглися підземні ходи, козацькі могили з часів визвольної війни 1648 – 1654 років. Але найбільше задоволення отримував Коцюбинський, спілкуючись у ярмаркові дні з людьми. З яким захопленням він слухав пісні, що співала молодь вечорами на вулиці і вигонах. Справжнім святом для родини Коцюбинських були дні, коли юнак запрошував лірника до своєї домівки. Саме тут, у Станіславчику, був написаний  перший твір письменника «Андрій Соловійко, або Вчення – світ, а невчення – тьма». Читаючи його, ми пізнаємо  краєвиди рідного села.

Недалеко від парку, окраси нашого села, зберігся будинок, у якому проживала сім’я управителя панського маєтку Дітковського. Зараз це приміщення віддано під квартири. А далекого 1881 року саме тут Михайло Коцюбинський давав приватні уроки синові багатого торговця.   А хіба важко прикріпити табличку з відповідним написом?  Це зробимо ми! Бо ж відомо: хто не  пам’ятає минулого,  не вартий  майбутнього.

А ось і школа. Могутніми кронами нас вітає дуб - велетень. Свідком скількох подій він був! Це саме той  дуб, під яким любив відпочивати великий Сонцепоклонник.

На честь сторіччя з дня народження письменника у сільському Будинку культури було відкрито музей Михайла Коцюбинського. Це була визначна подія для всієї області. Але, на жаль, у застійні роки музей було розформовано. І сьогодні кімнату Коцюбинського оформлено в сільській бібліотеці. Екскурсоводи, учні нашої школи, знайомлять бажаючих із  життям та творчістю Михайла Коцюбинського. З яким захопленням  слухають старших товаришів учні школи.

Я мрію про те - сподіваюсь, що моя мрія  здійсниться -! щоб  у селі  був відкритий Краєзнавчий музей. Місцем для музею  я б вибрала приміщення,   в якому колись була Міністерська школа. Думаю, що його можна  реставрувати. Одну кімнату облаштувати під музей  Коцюбинського,  іншу - етнографії та побуту. Це могло б стати гордістю нашого села. Скільки чудових майстринь є у нас: і вишивальниці, й майстри  лозоплетіння, столярної справи й художники. Їхніми виробами могли б  насолоджуватися не тільки жителі нашого села, а й  гості. Думаю, що таку ідею підтримали б і в області. Адже нещодавно гостями нашої школи були: директор Краєзнавчого музею, директор музею Коцюбинського, завідувач Центру  туризму та екскурсій у Вінницькій області. Вони пройшли стежками  Коцюбинського, відвідали кімнату - музей. Ми, учні-екскурсоводи, поділилися з ними  своїми міркуваннями щодо перспектив розвитку туристичних маршрутів обласного значення, осередком яких стане і наше мальовниче село.

Я впевнена, що завдяки наполегливій творчій праці моїх ровесників спираючись на наше історичне минуле, враховуючи запити сьогодення, науково-технічний прогрес, ми зможемо втілити свої ідеї в життя. Стати надійною опорою наших батьків, підняти авторитет сільської місцевості, продовжити кращі традиції, спрямовані на розбудову нашої неньки – України.


Дуб  М.Коцюбинського


Доторкнусь  до  столітнього  дуба


Працівники  музеїв  області  на Станіславчицькій  землі


У  кімнаті – музеї  М.Коцюбинського


Став  - улюблене  місце  відпочинку


Тихоплинна  Мурафа

 

Геграфічна  екскурсія  Станіславчиком

Село Станіславчик - мальовничий куточок вінницької землі. Воно  розташоване на березі річки Мурафи. В минулому районний центр. Станіславчик знаходиться за 7 км від м. Жмеринки. Має багато яскравих і хвилюючих сторінок, які привертають увагу кожного, хто цікавиться історією,  славою Подільського краю.

Село Станіславчик розташоване в центральній частині правобережної України, на південному заході від міста Жмеринки, в лісостеповій зоні в межах Подільської височини. Рельєф села в тому вигляді, яким він є тепер, сформувався в результаті дій зовнішніх факторів. Великий вплив на формування рельєфу мала робота поверхневих вод. Текучі води  розмили багатовікові нашарування пухких порід. Русла річок, яри, балки розчленували поверхню на численні пасма. Тому сучасна поверхня села Станіславчика являє собою хвилясту рівнину, що поступово знижується з північного заходу на південний схід. Характерними для села є нерудні корисні копалини. У кількості, достатній для промислового видобутку, на території села зустрічаються такі корисні копалини, як: пісок, вапняки, цегельно-черепичні глини. Вони забарвлені в різні кольори – від сірого до жовтого й червонуватого кольорів. Будівельні піски за своїм походженням належать до палеогенного та антропогенного віку й  мають широке розповсюдження по території. Народногосподарське значення пісків велике. Вони є наповнювачем бетону у виробництві силікатної цегли  та як баластовий матеріал у шляховому будівництві.

У долині річки Мурафи є торф, який називають агрономічною рудою в сільському господарстві, він іде на виготовлення компостів для угноєння земель.

Окрасою села є річка Мурафа. Вона тече з північного заходу на південний схід по дну широких розложистих балок. Схили її пологі, лагідні, й тому рельєф цієї місцевості має вигляд хвилястої рівнини. Річки використовуються як дешеві водні шляхи для рибного господарства, для зрошення, для відпочинку.

нежарке літо  з достатньою кількістю вологи та порівняно коротка несувора зима. Клімат сформувався під впливом різноманітних факторів, головним з яких є географічна широта, з якою пов’язана висота сонця над горизонтом і величина сонячної радіації. За своїм географічним положенням територія села  перебуває в сфері впливу повітряних мас, що йдуть з Атлантичного океану, і периферичної частини сибірського антициклону, для якого типовими є сухі холодні континентальні повітряні маси. На клімат села мають вплив також повітряні маси з Арктики й Середземного моря. Пересічна температура січня –  -6-8С, липня –  + 20 – +25С.

Річна кількість опадів 625 мм. З несприятливих кліматичних явищ на території спостерігаються хуртовини, тумани в холодний період року, грози з градом. Вегетаційний період рослин на території с. Станіславчика 205-209 діб. Він починається з квітня і триває до кінця жовтня. Взагалі клімат села сприятливий для сільськогосподарського виробництва.

Скарбом села є джерела. Дощова вода, просочуючись у землю, легко проходить через шар ґрунту, товщу піску, гравію до шару глини, яка майже не пропускає її. Утворюються підземні струмочки, які течуть у напрямі нахилу шару глини. Інколи вони виходять на поверхню. Місце, де на поверхню землі виходить підземна вода, називають джерелом. Особливо цілющі властивості мають джерела, які в народі називають «Кармелеві кринички». Жителі села, жмеринчани приїжджають до цих джерел напитися води та набрати в посудину для лікування.

Вода – це цінний дар природи, без якої неможливе життя на Землі. Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері говорив:

«Вода! Ти просто необхідна для життя:

ти є життя… Ти найбільше в світі… багатство».

Помірно-континентальний клімат з достатнім зволоженням, лісостепова рослинність, лесовидна материнська порода зумовила формування певного комплексу ґрунтів. Чорноземні ґрунти займають 38-40% площі. На половині території поширені сірі лісові ґрунти. У лісостеповій зоні, в якій

Під лісами на підвищеннях рельєфу значними ділянками залягають світло-сірі, сірі та темно-сірі лісові ґрунти.   Для них характерний менший, порівняно з чорноземами, гумусовий горизонт. Важливою передумовою підвищення родючості ґрунтів є активна боротьба з ерозією.   В цілому ґрунти відзначаються високою родючістю. Територія села- це чергування районів, зайнятих лісовою рослинністю і безлісими ділянками лише з трав’янистою рослинністю. Більшу частину ділянок, які вкриті лісом, займають широколисті ліси. У наших лісах найбільш поширеними породами дерев є дуб, граб, ясен, клен, липа, вільха. З кущів можна зустріти ліщину, шипшину. Трав’яний покрив представлений тимофіївкою, фіалкою, суницею, пирієм, волошкою, кропивою. На землях, що обробляються, вирощують культурні види рослин: пшеницю, кукурудзу, жито, горох, гречку, картоплю. Люди вирощують яблуні, груші, черешні, сливи.

Тваринний світ села  різноманітний, що зумовлено особливостями клімату та багатством рослинності.    У лісах можна зустріти зайця, борсука, лисицю, лося, оленя, їжака, дику свиню. На полях мешкають польові миші, кроти. Найбільш поширені птахи – дятел, дрізд, зозуля, синиця, горобець, сорока, ворона. У річці водяться такі риби: короп, карась, окунь.

Село Станіславчик має багатий і різноманітний рослинний і тваринний світ. Особливу групу рослин, які людина використовує для своїх потреб, становлять лікарські рослини. Це валеріана, ромашка, чебрець, , м’ята, любисток.  Цінні породи дерев (дуб, ясен, клен)  використовують для виготовлення меблів та в будівництві.   Із деревини клена виготовляють меблі, музичні інструменти, лижі.   Дуб використовується як будівельний матеріал. З деревини та кори отримують речовини  для обробки шкіри.

 

Читати інші роботи



Відео

English version