Місто Флоріана

Головна статті
Місто Флоріана
Florian’s Town
Всі сторінки

 

Тематика: Від Магдебурга до твого міста

Назва: Місто Флоріана

Автор: Жмудь Віталій

 

« Я вернулся, мой город, знакомый до слез…»

(За спогадами мого дідуся та від його імені)

Чому у дитинстві усе здається зовсім іншим, не таким, яким воно було насправді? Чому тоді час не біг, наче скажений? Чому кожен день не був схожим на інший? Чому усе, що відбувалося тоді, більше ніколи не повториться?

Кожне літо батьки відвозили мене до моїх родичів у Богом і людьми забуте містечко Шаргород на Вінниччині. На сусідній вулиці мешкав єврейський хлопчик Йосиф. Коли я познайомився з ним, він представився мені: «Йосиф. Як Сталін». Хто такий Сталін, я взнав пізніше, а хто такий Йосиф з Шаргорода, я добре знав.

Йосиф знав про своє містечко геть усе. «Звідки?» – запитаєте ви. А він , як справжній єврейський хлопчик, мав великі вуха і гострий розум. Саме тому, він уважно слухав, про що базікали дорослі, мотаючи собі на вус і роблячи висновки. О, Йосиф добре розумів, що найцікавіше у будь-якій розмові потрібно шукати між слів! Йосиф, до того ж, мав чудову пам'ять і міг розібратися в заплутаній генеалогії будь-кого у Шаргороді. Я ще й донині дивуюся. як усі ці знання вміщалися у його кучерявій голівці? Ми з Йосифом стали справжніми друзями. Я вмів слухати, а він – розповідати. А ще ми обидва полюбляли історію. Йосиф зовсім не був схожим на типових єврейських хлопчиків, про яких би сьогодні сказали – «ботаніки». Він був бешкетником, смалив цигарки, лаявся наче сапожник, тікав з дому, погано вчився у школі і знав про такі речі, про які хлопчикам у нашому віці знати було зовсім не обов’язково.

Йося примусив мене полюбити Шаргород. З ним ми облазили геть усе,де могли пролізти два хлопчики. Не було такого покинутого будинку, підземелля чи печери, де б ми не залишили з ним свої сліди.

Де ти зараз, друзяко з мого далекого дитинства? Після десятого класу твоя родина виїхала на ПМЖ до «країни обетованної» і більше я нічого про тебе не знаю. Точніше, мені було так зручно, щоби я нічого не знав. Ким ти став, як склалося твоє життя, чим ти займаєшся зараз… Бо тоді це була б зовсім інша історія. Історія про дорослих людей, які мешкають у різних країнах й інколи соромляться своїх дитячих спогадів. А мені нічого соромитися. Я пам’ятаю геть усе. З першої нашої зустрічі й до останнього погляду. Дивно, але в мене не залишилося від нашої дружби жодної фотографії. А, може, це і на краще? Бо лише у моїх спогадах продовжує існувати цей єврейський чорноокий хлопчик, який розмовляв з шаргородським акцентом, що мало поступався перлам євреїв з Одеси-мами. «Шоб я так жив!»

Ось пройшло стільки років, мій друже, а я пам’ятаю кожен наш крок, кожну вуличку у Старому місті, де ми були разом. І мені захотілося, Йося, показати тобі, що і я чомусь навчився за ці роки. Пам’ятаєш, як Петро І підняв тост за шведів після Полтавської битви? Так ось, і я п’ю за свого вчителя, яким завжди для мене був ти, хлопчик із мого далекого дитинства. Ми помандруємо вуличками нашого старенького міста Шаргорода.

Тоді, вперед! Спробуємо потрапити у ті часи, коли на місці, де з’явиться Шаргород, лежало Дике поле. І поведуть нас у цю мандрівку спогади нашого дитинства і мої знання, які я придбав вже в твою відсутність, єврейський розумнику!

Заснування більшості поселень Шаргородщини пов’язано з діяльністю братів Коріатовичів, які були племінниками литовського князя Ольгерда. У 1362р. відбулася битва на річці Синя вода (Синюха), де Коріатовичі розгромили татарських князів Качибея, Котлубугу та Дмитра. Про цю перемогу розповідає Густинський літопис. Брати Коріатовичі «пошли на Подольскую землю,а баскакам дань перестали давати.». Для освоєння земель Дикого поля, князі роздавали землі своїм підручним людям, за що ті несли різні господарські повинності та відбували обов’язкову військову службу. Великий Литовський князь Вітовт 5 травня 1382р. видає  Василю Карачевському грамоту на володіння землями, де сьогодні розташований Шаргород. «Позволяємо заснувати село Княжна Лука на мокрому корені між річками Мурашками до берегів Мурашки Сенковської, аж до місця, де вона впадає у Мурафу Велику, Василю Карачевському, слузі нашому, та даємо йому з усіма лісами, полями, луками та маєтками, йому та його дітям, всім його потомкам на віки віків.». З 1497 р. Княжа Лука згадується як Карачева Пустиня (пустош).

Своїм другим народженням Шаргород зобов’язаний великому польському державному діячу Яну Замойському(1541-1605рр.). Замойський був великим канцлером за часів короля Стефана Баторія, а на виборах короля поступився короною лише майбутньому королю Сигізмунду ІІІ. Цей вельможа опанував юриспруденцію у Парижі та Страсбурзі. Король Речі Посполитої Стефан Баторій 26 березня 1579р. у Вільно видав Замойському привілей: «…закласти місто Шарий Груд і як належить, укріпити його. З метою заохочення швидкого будівництва звільняємо на 20 років від моменту початку будівництва від усіляких сплат, податків, данин і зобов’язань.» Саме цей день вважається днем заснування міста Шаргорода. У 1583р. Ян Замойський обміняв свої володіння – село Прага на околицях Варшави на Карчмаровську волость, яка належала Кам’янецькому єпископу Мартину Бялобрежському. Фактично містечко було засноване у 1584р. У 1585р. Замойський на місці злиття річок Мурашки та Ковбасної, поруч із Княжою Лукою починає будівництво міцного оборонного замку і оточує місто укріпленнями, які спроектував архітектор

Б. Морандо, а також засновує місто, яке отримало назву на честь родоначальника роду Замойських – Флоріана Шарого. Це поселення спочатку мало назву Шарогрудек. Залишки замку та фортечні мури збереглися до нашого часу. А з 1589р. містечко отримало сучасну назву – Шаргород. Фризький мандрівник Ульріх фон Вердум у 1671р. у своєму «Щоденнику» згадує, що Флоріану Шарому належало містечко Плоскіров (сучасна назва – Хмельницький). Флоріан Шарий володів лише половиною цього містечка, а другою – сусід, з яким він не ладив. В одному з боїв з хрестоносцями Флоріана Шарого було смертельно поранено (1331р) – три списи пробили його тіло наскрізь. Польський король, який став свідком цієї трагедії, вражений мужністю цієї людини, пообіцяв йому нагороду. Флоріан відповів на це, що його мучать не так списи, які поранили його, а думка про те, як почне збиткуватися над його половиною містечка підступний сусід, коли дізнається про загибель Шарого. Король викупив другу половину містечка Плоскіров та передав її роду Замойських. При цьому місто отримало власний герб із зображенням трьох списів. Цей герб отримав назву «Єліта». До речі, цей герб є гербом сучасного обласного центру – м. Хмельницький.

Король Сигізмунд грамотою від 26 січня 1588р. надає Шаргороду Магдебурзьке право, запровадивши ринок у суботу, ярмарок на Новий рік та Трійцю. Купці з Волощини та Туреччини протягом двох днів мали виставляти свої товари на продаж у містечку. Магдебурзьке право сприяло швидкому розвитку торгівлі. Місто отримало і свій власний герб.

Герби у подільських містах та містечках з’явилися внаслідок запровадження тут магдебурзького права. Його надавали із певною метою: різноманітні пільги, звільнення на кілька років від податків, запровадження ярмарків, введення окремого судочинства для міщан – усе це повинно було викликати заселення і зростання міст. Головним чином, саме колонізація земель Дикого поля і була головною метою та умовою пожалувань. За підрахунками вчених, протягом ХІV-ХVІІІ ст. Магдебурзьким правом користувалося 52 подільські містечка. Згідно з грамотою Сигізмунда ІІІ від 26 січня 1588р. Шаргороду надавалося магдебурзьке право та власний герб. Привілей магдебургії проголошував: «Надаємо місту право і звільняємо його від усякого суду, влади і звичаю польського, литовського і руського і намісникам нашим, урядникам і суддям, забороняємо назавжди в це право втручатися і міщан до свого суду притягати». Посередині цього документу кольоровими фарбами зображувався міський герб, який тепер мав право уживатися на печатці міста для затвердження усіх актів і справ міських. «За герб надаємо св. Флоріана, котрий тримає в правій руці щит з трьома списами, а у лівій – посуд з водою, якою пожежу заливає, на згадку того, що місто колись отримало назву від доблесного Флоріана Шарого (Старого). Геральдичний щит св. Флоріана на гербі Шаргорода є гербом – «Єліта». Міський герб сприймався як символ самоврядування. Його зображення обов’язково було на міській ратуші. Герб на міських товарах засвідчував якість товару.

Св. Флоріан був офіцером римського легіону поблизу міста Відень. Він зазнав мученицької смерті за християнську віру у 304р. за часів римського імператора Діоклетіана. Його знівечене тіло кинули у річку, але дівчина Валерія знайшла його і поховала біля Відня. Культ св. Флоріана швидко поширився Європою. У 1528р. у Кракові сталася велика пожежа, яка знищила частину міста. Неушкодженим залишився лише костьол св. Флоріана. Відтоді св. Флоріан стає відомим в Польщі як захисник від вогню, патрон пожежної варти. Саме тому він зображений з посудом з водою під час гасіння пожежі. Побачити скульптурне зображення св. Флоріана ми можемо на подвір’ї костьолу св. Флоріана у Шаргороді. Магдебурзьке право дозволяло мешканцям міста обирати міську адміністрацію – радників, що засідали під керівництвом бургомістрів, та міський суд – лавників, керованих війтом. Війта щорічно обирали міщани, але в окремих випадках його міг призначати король. Війт був найважливішою особою міського самоуправління: в його руках зосереджувалася не тільки судова, а й адміністративна влада. Самоврядування на основі магдебургії дозволяло городянам обмежувати втручання власників міста у вирішенні господарських та юридичних питань.

А тепер давайте пройдемося вуличками нашого міста. Шаргород поділявся тоді на дві частини – Старе місто (Замок) та Нове місто (костьол та церква). Існувало ще два передмістя.

Ніде в Україні не збереглося таке щільне скупчення пам’яток культури різних народів, як у Шаргороді – єврейська синагога, польський костьол та православний монастир знаходяться майже поруч. На жаль, фортечні мури, які знаходилися на крутих схилах річки в районі православного монастиря святого Миколая, не збереглися. Якщо уявити собі величезний човник, перевернутий догори днищем, то це й буде мис між Мурашкою та річкою Ковбасна, на вершині якого знаходилася міська площа – центр міста (сьогодні це сквер, де стоїть пам’ятник воїнам-визволителям). Від цього уявного центру до носу цього човника, там, де сьогодні знаходиться Шаргородський млин, а колись були ворота у місто, тікали вузесенькі вулички. Тут знаходився галасливий міський ринок. Далі починалися вже Мурафська (Джуринська) та Могилівська гори. З цієї дороги на сучасну Гибалівку починалися усі біди міста, тут проходив страшний Чорний шлях у татарську неволю. Місто неодноразово руйнували. Першими це зробили козаки ще у 1595році. Саме для зустрічі незваних гостей за наказом Яна Замойського 28 травня 1585р. італійським архітектором Бернардо Морандо було закладено систему фортифікацій Шаргорода. Цей день вважається днем народження міста. А ось замок засновника міста Яна Замойського стоїть і сьогодні. Правда, знаходиться він у жалюгідному становищі, а колись, за свідченнями турецького мандрівника Євлія Челебі, який побував у нашому місті у 1656році, замок мав п’ятикутну цитадель, з дерев’яними будиночками над річкою, який був обнесений земляним валом з дерев’яним частоколом та ровом з водою. Мандрівник відзначав багатий арсенал та далекобійну артилерію фортеці. У 1595р.було завершено будівництво усіх украплень та комунікацій навколо замку. Містечко стало міцною фортецею. Коли наше місто опинилося на 27 років під владою Туреччини, воно так сподобалося цим загарбникам, що вони називали його Кучук-Стамбул (Маленький Стамбул). За свідченнями, турки побудували у Шаргороді мечеті, фонтани, величезні сади в азіатському стилі, які не збереглися до нашого часу. До речі, саме турки у 1675 р. після жорстоких катувань стратили полковника Морозовецького (Морозенка), вирвавши язика, здерши до половини з нього шкіру, відрубали ноги, а самого прибили цвяхами до одних з трьох воріт міста. Правда, якщо вірити підручнику історії, пан Морозенко загинув при облозі Збаразької фортеці у 1649р. Хто тільки не воював під стінами Шаргорода: Максим Кривоніс, полковник Ганжа, гетьман Хмельницький, полковник Нечай, турки та татари, польний гетьман Калиновський, поляки  та росіяни! Але вже у 1711р. французький військовий Моро де Бразе, який супроводжував російського царя Петра І під час Прутського походу, свідчив про те, що турки усе спустошили і лише руїни нагадували про те, чим була ця фортеця раніше. Замок відновили у 1715році, а останні будівельні роботи проводив князь Роман Сангушко у 1850р.

Замок самого Замойського було побудовано за італійським зразком «палаццо ін фортецца» ̶ палац у фортеці. Невеличка солідна будівля у вигляді кам’яного паралелепіпеда у два поверхи з підвалом та аттиковим поверхом, який виділено масивним карнизом. На кожному поверсі лише 3-4 приміщення. На першому поверсі на балці перекриття зберігся традиційний напис про часи заснування (1585р). Тут же на стіні колись був розпис з видами Шаргорода. Мармурова дошка на фасаді на польській мові розповідає про те, що 28 червня 1864р.у вікно потрапила блискавка. У 20-80-ті роки ХХ ст. на території замку знаходилася міська лікарня.

На північ від замку Замойського знаходиться старовинний костьол святого Флоріана. Його було відкрито 3 листопада 1595р. Тут зберігся старовинний портрет засновника міста – Яна Саріуша Замойського (1542-1605). В архітектурному плані костьол – трьохнефна базиліка, складена з вапняку. Циліндричне склепіння розмальовано орнаментальним розписом у стилі «гротеск». У ХVІІІ ст. тут було виконано з тонованого алебастру 14 горельєфів у рамах-порталах, присвячених «хресному ходу» Ісуса Христа «У головному алтарі костьолу збереглося чудове розп’яття роботи старовинних італійських майстрів. На подвір’ї костьолу знаходиться скульптурне зображення св. Флоріана».

Навпроти костьолу височіє велична споруда собору Миколи Мирлікійського. Ще у 1719р. за запрошенням Станіслава Любомирського у Шаргороді з’явилися монахи ордену уніатів-базиліан. Їм дозволили використати для будівництва монастиря руїни замку. У 1747р з Калинівки було перенесено у Шаргород монастир, якому надали церкву Іоанна Хрестителя та кам’яний будинок, де монахи заснували школу. Йосиф Соснівський у 1782р. дозволив побудувати школу-бурсу, в ній навчалося до 600 учнів. Наприкінці ХVІІІ ст. Шаргород був другим (після Камʼянець-Подільського) містом на Поділлі, у ньому було 1124 будинки. Після приєднання Поділля до Російської імперії, монастир перетворили у православний. А школу – у семінарію, пізніше у духовне училище.

Будівля собору Миколая Мирлікійського була завершена у 1806-1818р, побудований він за зразком Олександро-Невського собору в Петербурзі. Освятили його у 1829р. Це величний хрестово-купольний храм з масивним чотирьохколонним портиком на головному фасаді, який повернуто не на захід, як цього вимагають канони, а на південь. Цю будівлю почали будувати ще монахи-базиліани, які встигли довести будівництво до перших вікон. У кам’яній стіні з баштами по кутках знаходилися торгівельні лавки. У 1848р. було побудовано трьохярусну дзвіницю напроти головного фасаду храму. На території монастиря є церква Архістратига Михайла та церква Казанської ікони Божої матері.

Біля східного крила собору знаходиться двоповерховий будинок келій монахів. А біля нього – довге приміщення бурси. Вхід до бурси завершено восьмигранним барабаном з куполом. Тут колись два старовинних годинники –куранти двічі дзвонили кожні півгодини. У 40-ві роки  ХІХ ст. у бурсі протягом 8 років навчався український поет Степан Руданський. У 70-ті роки ХІХ ст. у Шаргородській бурсі навчався український письменник Михайло Коцюбинський, а дещо пізніше – композитор Микола Леонтович. Про ці події нагадують меморіальні дошки на стінах колишньої бурси. Сьогодні – тут діючий православний чоловічий монастир.

У 2008 році духовний центр Шаргорода (синагогу, костьол та православний монастир) було віднесено до списку «Сім чудес Вінницької області».

Особливий неповторний вигляд Шаргороду надають будиночки старого єврейського містечка-штетла. Представники біблейського народу – євреї складали більше 70% населення містечка. Сьогодні, на жаль, про перебування євреїв у нашому місті нагадують напівзруйновані будиночки Старого міста, поховання на єврейському кладовищі та будівля синагоги. Якщо за переписом 1897р. у Шаргороді мешкало 3989 євреїв, то за даними 1993р. їх лишилося лише 314.

Польські королі, посилюючи свої експансіоністські дії на сході, були зацікавлені у заселенні та економічному розвитку Подільського краю, тому намагалися залучити туди переселенців із західних регіонів Польщі. Серед переселенців помітну частку складали євреї. Подільські магнати під час облаштування міського життя мали потребу у досвідчених помічниках, здатних виконувати обов’язки адміністраторів і вникати у тонкощі комерційної та фінансової діяльності. Вони бачили в євреях саме таких людей і стимулювали їхнє поселення в містах, надаючи їм особливі привілеї. Міграція євреїв стала особливо активною після надання  місту права на самоврядування і проведення ярмарків. Бо добре відомо, що через Шаргород у ІІ половині ХVІ – І половині ХVІІ ст. проходив важливий і пожвавлений шлях із Валахії, Молдови через Могилів на Брацлавщину.

Ян Замойський дозволив євреям за спеціальну плату селитися у Шаргороді. Пан надавав єврейській общині грамоту з правами та привілеями. Поселення євреїв та утворення громади завжди відбувалося на основі договору з власником міста. За цим договором єврейська громада одержувала привілей на право забудови визначеної території, одержання місця для цвинтаря та будівлі синагоги. Їм надавався також судовий імунітет (общинний суд для розгляду внутрішніх справ), право на самоврядування і створення общинних інституцій, можливість організації промислів та участі у торгівлі. У 1570 році у Шаргороді було лише 10 єврейських будиночків. В кожному з таких будиночків мешкало 5-7 чоловік. Нижче замку, в посаді, вони побудували у 1589році масивну будівлю синагоги, яка більше нагадувала фортецю. Саме синагога приймала на себе перші удари ворогів. Товсті стіни, високий ренесансний аттик із зубцями та маленькими декоративними баштами по кутках, ріденько розставлені великі вікна надають синагозі незвичного вигляду. Синагога була центром не тільки релігійного, але й суспільного життя місцевої общини. Тут молилися, слухали проповіді, проводили судові засідання, навчали у школі-хедері хлопчиків. Приміщення також виконувало функції фортеці для оборони єврейського кварталу та усього міста від нападів турків та татар. Будинок синагоги  надавав надійний притулок усій громаді під час воєн, ворожих набігів і погромів. Його було споруджено за правилами фортифікаційної архітектури: він мав товсті стіни, бойовий обхід по периметру покрівлі, бруствер з бійницями, місткі підвали і таємні ходи, а також кімнати для приїжджих і приміщення для утримання злочинців. Синагога дуже нагадує мавританську архітектуру. Це так сподобалося туркам, що під час їхньої окупації краю тут знаходилася мечеть. У зовнішній добудівлі синагоги знаходилася жіноча галерея. У пристройці до головного приміщення знаходилася школа-хедер. У школі-хедері єврейські хлопчаки сиділи цілий день за Біблією та Талмудом у тисняві та духоті. Кожен читав вголос свій урок, який задав йому вчитель-меламед. Цей галас увійшов навіть у приказку: «Галас,як у хедері». За єврейськими законами, на кожні 30 будинків мала існувати одна молитовна школа, а якщо їх було більше 80 – синагога.

Єврейські будинки займали пагорб у межиріччі Мурашки та Ковбасної. Вони збереглися з кінця ХVІІІ ст. у тому самому вигляді, майже без змін. Саме у Шаргороді можна уявити собі життя персонажів з творів Шолом-Алейхема та Ісаака Баббеля. На мові ідіш містечко називалося «ШТЕТЛ».

Перше що кидається в вічі – величезні чотирьохскатні дахи, які покриті черепицею. Покрівля виступала своєрідним козирком на 1,5-2 метри за лінію стіни і підтримувався з зовні опорами.

Під нею синіють побілені вапном з великою додачею синьки поштукатурені стіни. Будиночок обов’язково мав ганочок, який спирався на дерев’яні стовпчики-галерейки з високими перилами. Усі будинки стоять торцем до вулиці, бо земля була дуже дорогою. А усі хотіли мешкати саме у центрі, де торгівля та ремесло давали прибуток. На фасадній стороні розміщалися торгівельні лавочки або майстерні. Під ними обов’язково знаходилися підземні льохи. На другому поверсі були житлові кімнати. Особливістю шаргородських будинків були відкриті галереї, які прикрашалися різьбленими дерев’яними перилами. У будиночку обов’язково було від двох до чотирьох виходів, щоби хазяї швидко могли врятуватися під час єврейських погромів. Будинки ніколи не мали розкішної утварі. Євреї добре розуміли, що під час лихоліття легше врятувати золото, ніж боронити будинок. Будинки мали і вихід у підземелля, де можна було перечекати важкі часи. Кожен будиночок мав вікна, які зачинялися подвійними ставнями. Коли діти або онуки одружувалися, до будиночку прибудовували крихітні кімнатки, а дах повз услід за ними. Будинок наче ріс у глибину, залишаючи між сусідніми будинками лише вузесенький прохід. Вулиці не мали тротуарів та були не мощеними. Біля них не було ані грядочки, ані деревця, ні вишневого садочку. Будиночки містечка зводилися щільно один до одного, обернені вхідними дверима на вулицю. У двоповерхових особняках проживало дві родини, кожна з них займала свій поверх. Стіни багатьох будинків мали рамкову конструкцію, заповнену саманною – цеглою із суміші глини і соломи, іноді – з каменю-вапняку.

Так, сторіччями, майже без змін, і формувалось обличчя єврейського містечка. Якщо будинок мав ворота, то це вже була корчма або заїзд. У заїзді можна було отримати стіл та трапезу людям і коням, переночувати та перечекати негоду. Над воротами заїзду висів чорний від кіптяви ліхтар та шматок сіна. Часто це були довгі будівлі з широкими в’їздами з обох торців, з’єднаними наскрізним переходом. Тут же обладнувалися стійла для коней. На другому поверсі містилися готельні кімнати.

На високому пагорбі знаходився цвинтар. Переважно надгробки робилися у вигляді вертикальної стели з рослинним або тваринним (леви, олені, грифони) орнаментом. Єврейська назва цвинтаря – «Будинок життя». Саме тут було поховано 2697 євреїв, які загинули у Шаргородському гетто під час окупації від холоду, голоду та тифу зимою 1941-42р..

Євреї Польського королівства селилися переважно в містах, компактними групами й ізольовано від місцевого населення. Такі поселення отримали назву гетто. Згідно із законами поляки та євреї були особисто вільними і тому мали величезні переваги перед місцевим населенням. Окрім того єврейські поселення не підлягали місцевим законам, владі та суду. Євреї правдами-неправдами або за гроші добилися для себе різних привілеїв, які не могли навіть приснитися українцям. Польська шляхта наділяла євреїв такими правами не випадково: вона бачила у них надійних помічників та головну силу в колоніальному освоєнні території України. Торгівля та лихварство були основними і традиційними заняттями євреїв. Слова «єврей» та «купець» часто ставали синонімами. Поміщики здавали євреям в оренду свої маєтності з усіма містами, селами, землею, ставами та лісами, та дозволяли за це усіх підданих судити та карати. Євреї-орендарі дуже швидко багатіли, приносячи величезні прибутки і шляхті. Найбільш хижацьким методом експлуатації було споювання місцевого населення горілкою. Саме продаж цієї отрути витягав з селян та міщан усі гроші. Горілка потрапила на Україну від генуезців у 1398р. Поміщики та шляхта, які самі не могли дозволити собі зайнятися горілчаним промислом, здавали в оренду цей промисел євреям. З’являється величезна кількість шинків та корчм, які офіційно не належали єврейським родинам, а були ними орендовані. Шинкарі давали горілку у борг, а потім забирали усе жалюгідне майно п’яниць за борги, вони приймали крадені речі і цим самим підбивали мешканців на різні злочини. Поряд з виноторгівлею євреї контролювали торгівлю іноземними товарами. Євреї перетворилися на своєрідного посередника між паном-поляком і його підданими. Євреї самі не займалися тяжкою працею, а багатіли, користуючись своїм становищем. Дуже швидко євреї стали третім після поляків та українців народом за чисельністю на Поділлі.

Саме тому українське населення відразу ворожо прийняло чужинців-євреїв. До цього додавалося різниця у вірі та особиста свобода євреїв, які могли вільно пересуватися та виїздити за кордон – усіх цих привілеїв місцеве населення не мало. Відокремленні від корінного населення місцем проживання, релігією, мораллю, своїм судочинством, євреї почували себе чужинцями на українських землях. Саме цим пояснюється жорстокість українських козаків під час Хмельниччини, коли вони масово винищували єврейське населення на польських землях. Історичні джерела змальовують страшну картину ,що була на Поділлі у 1650-1652 р.: «…дуже вмирають люди і лежать наче дрова до Дністра, біля Шаргорода і далі до Брацлава.»

Але, вже після приєднання польських земель до Російської імперії, євреї повертають втрачені позиції. Наприкінці ХІХ ст. у 9 українських губерніях нараховувалося 542 містечка з населенням у 1 млн. 547 тис. чоловік. Правда, тепер вони мають мешкати лише у смузі осілості, яку було створено наказом Катерини ІІ 23 грудня 1791р. – це був своєрідний умовний кордон, який офіційно євреям не дозволялося переходити, до цієї смуги увійшло 15 російських губерній. У 1804 році Олександр І заборонив євреям займатися горілчаним промислом. Після вбивства у 1881р.царя Олександра ІІ Росією прокотилася перша, а у 1905 р – друга хвиля єврейських погромів. У 1908р. обмежили кількість євреїв у навчальних закладах: 3% від числа студентів у столиці, 5%  поза межею осілості, 10%    у межі осілості. Більшість євреїв мешкало у маленьких містечках, не маючи засобів для існування.

На початку ХХ ст. у Шаргороді мешкало усього 8376 мешканців. З них єврейське населення нараховувало 3400 осіб, це складало майже 40% від загальної кількості населення.

Життя у містечку було не таким вже і безхмарним. Християнським купцям заборонялося вступати з євреями у будь-які відносини, окрім торгівлі. Їм не дозволялося їсти за столом у єврея, заборонені були і змішані шлюби з євреями. Євреї жили власною общиною-«кагалом», окремо від місцевого населення. Такі єврейські поселення отримали назву гетто. Кагал керувався радою з 7 найбільш шанованих чоловіків, які обиралися строком на один рік. Община мала свої органи правління, своє кладовище, синагогу, власний суд, який розбирав усі непорозуміння між євреями за Торою, а не за законами держави. Община збирала кошти для того, щоб заплатити податки місцевій владі (існував податок за те, що євреї проїжджали біля костьолу, або податок школярам бурси за те, щоб вони не ображали євреїв містечка, а староста Вінниці ввів податок на євреїв за те, що вони розіп’яли Ісуса Христа), турбувалася про обов’язкову освіту хлопчиків, допомагала бідним. Духовним главою общини був рабин. Його обирали на 6 років, він отримував безкоштовне помешкання та жалування. На общинному утримані були також лікарі, аптекарі та цирульники. Верховним органом усіх євреїв Східної Європи був Ваад євреїв Корони. У євреїв існував неписаний закон: «Будь євреєм у домі своєму та людиною, виходячи з нього». Постановами кагалу євреям общини заборонялося носити дорогі наряди, перли, шовковий одяг, оксамитові плаття. Усі євреї-чоловіки вміли читати та писати. У віці 3 років хлопчиків знайомили з літерами: медом малювали їх на дошці і заставляли дитину злизати їх. У хедер віддавали дитину у віці з 6 до 13 років.

Повсякденне життя єврейської общини було несхоже на життя місцевого населення. Євреї дуже шанували освіченість. «Продай останнє, але одружися на дочці вченої людини», – казали вони. Дівчат віддавали заміж у віці 12-13 років. Юнак мав право одружитися з 13 років. Якщо чоловік лишався холостяком до 25 років, єврейський суд мав право примусити його одружитися. Одруження відбувалося просто: чоловік при двох свідках дарував нареченій монету або кільце із словами: «Ти присвячена мені». Обов’язковий мінімум приданого мав складати не менше 200 злотих. Якщо дівчина була бідною або сиротою, община давала за неї  посаг у 25 злотих. Весілля відбувалося під відкритим небом, щоб у молодих було стільки дітей, скільки зірок на небі. Якщо чоловік їхав надовго, то він залишав жінці листа, якщо він не повернеться до визначеного строку, жінка мала право одружитися знову. За законом розлучення може дати лише рабин і лише у містечку, де є ріка. Євреї були дуже релігійним народом. Їх звичаї та віра були несхожими, незрозумілими і саме тому викликали не тільки подив, але і супротив місцевого населення. Для того, щоб помолитися, треба було зібратися не менш 10 чоловікам. Чоловіки мали молитися три рази на добу, при цьому обов’язково повертатися обличчям на схід. Найбільшим злочином вважалася зрада вірі батьків. Від такої людини зрікалися, вважали його померлим. Рідні справляли за ним поминки і викреслювали із власного життя назавжди. Цілий тиждень євреї працювали, заробляючи собі право на відпочинок у суботу – «шаббат». В цей день заборонялося працювати, писати, малювати, гасити вогонь, переносити з місця на місце речі (навіть класти щось до своєї кишені), не можна наказувати щось іншим.

Почуття гумору стало головною ознакою єврейства України. Воно допомагало їм вижити у оточенні іновірців. «Людина повинна вміти інколи посміятися над собою, бо в іншому випадку вона загубить свій розум». Це рядки написані Шолом Алейхемом. Прочитайте твори цього письменника і ви будете реготати над кожним словом. «За гроші можна отримати усе, не рахуючи лихоманки», «Хворий одужає, п’яний проспиться, чорне стане білим, а дурень так дурнем і зостанеться». «Без грошей краще не народжуватися на цей світ, а якщо вже народився, то краще – померти». «Насниться каша – ложки немає, приготував ложку – каша не наснилася!» Саме цей письменник дав назву містечкам-штетлам – Касрилівка. Наш Шаргород дуже нагадував саме таку Касрилівку. Його мешканці – «маленькі» люди із своїми «великими» турботами.

А у місцевому шлягері, що користується попитом на весіллях, лунають сумні рядки: «Шаргород, Шаргород, золотое дно…». «Золоте дно: золото витікає, а дно лишається». Як же був правий Шолом Алейхем!

1897р. у Російській імперії нараховувалося майже 5 млн. 215 тис. євреїв, що проживали у зоні осілості. За переписом 1989р. в Україні залишилося лише 486,3 тис. євреїв, що складає усього 0,9 % загальної кількості населення країни. За переписом 2011 року у Шаргороді залишилося 54 євреї. І я не хочу вірити, що настане такий день, коли останній єврей залишить Шаргород. Це невірно, неправильно, так не повинно статися, хоч б в пам'ять про хлопчика Йосифа і його українського друга.

Ну ось і все, мій друже з Дитинства. Наша екскурсія закінчилася. Мені набридло самому блукати вуличками нашого з тобою штетла, де мало що нагадує про минулі часи. Але я молю твого і мого Бога лише про одне, щоб ти повернувся… Чуєш? Повертайся у місто, де бродять тіні забутих предків…

Читати інші роботи


Florian’s Town

Vitalii Zhmud

Shargorod, an old Jewish town in Podillia region, was founded by Polish official Jan Zamoyski and named after Florian Szary, the ancestor of Zamoyski family. Florian Szary perished in a battle with crusaders. In memory of Florian’s courage the arms of Zamoyski family depict the image of Florian with three spears in his breast. Shargorod obtained Magdeburg rights together with the city arms in 1588. Owing to Mardeburg rights the town has introduced Saturday, New Year and Trinity fairs. Merchants from Italy and Turkey offered their goods at the fairs, and this encouraged the development of foreign trade in the region. Unfortunately, Shargarod Jewish community has nearly disappeared but Jewish trade traditions along with delicate and ironic and sense of humor, the legacy of Shargorod glorious past, keep defining daily life and friendly atmosphere of the town.

Відео

English version