Помаранчева революція: внутрішній та зовнішній аспекти

Зміст

Безкровна Аліна. Помаранчева революція: історичні передумови

Циценко Олександр. Перспективи і загрози помаранчевої революції

Комберянова Юлія. Соціально-психологічний аспект помаранчевої революції

Суховий Денис. Помаранчева революція: Схід і Захід

Яценко Юлія. Помаранчева революція на Заході

Безкровна Аліна. Унікальність помаранчевої революції в контексті демократичних революцій у постсоціалістичних країнах

Блінов Євген. Переможна хода помаранчевої революції на пострадянських теренах: чи буде революція в Білорусії?

Линник Ольга. Наступна революційна країна -- Білорусія?

Бурба Ірина. Посилення зовнішньополітичної співпраці -- передумова розвитку якісно нової української дипломатії

Маліченко Олександра. Помаранчева революція: урок року для Росії

Панаріна Олена. Помаранчева революція в оцінках західної та російської преси

Шинкарук Катерина. Помаранчева революція очима західної преси

Орлова Дарія. Імідж України після помаранчевої революції

 

 

Помаранчева революція: історичні передумови

Народ мій є, народ мій завжди буде, Ніхто не перекреслить мій народ! В. Симоненко

Напередодні президентської виборчої кампанії 2004 року виповнилося 13 років новітній незалежній українській державі. Щоправда, сама ця держава, за яку український народ боровся протягом кількох століть, не була ні соціальною, ані демократичною, як про це писалося в її Основному Законі. Політичний та економічний лад країни був сумішшю решток радянської тоталітарної системи та елементів "дикого" капіталізму, побудованого на хижацькій експлуатації природних і людських ресурсів та незаконній приватизації. З одного боку, отримували надприбутки мафіозні клани, що поділили між собою найприбутковіші підприємства, з іншого -- жебрацьке існування вели бюджетна сфера та малий і середній бізнес, що потерпав від неефективної податкової системи і сваволі чиновників. Державні структури обслуговували не інтереси народу, а олігархічного оточення колишнього президента Л. Кучми. Уряд лобіював інтереси злочинного великого бізнесу і приховував кошти від зростання валового внутрішнього продукту. Економічне зростання, започатковане в 2000-- 2001 роках урядом нинішнього глави держави, слугувало збагаченню кланів, а не всієї нації. За словами В. Ющенка, причиною бідності більшості населення була насамперед аморальність української влади, яка керувалась у внутрішній політиці єдиним правилом: "Гроші -- влада -- гроші". Під контролем кланової верхівки опинилася так звана "прокучмівська більшість" у Верховній Раді; фактичне керівництво країною здійснювалося всупереч Конституції з коридорів Адміністрації Президента України. Для утримання влади в своїх руках використовувалися податкові та правоохоронні органи, а також місцеві державні адміністрації, які у своїй діяльності керувалися не законами, а методами грубого тиску, залякування і шантажу. Україна не мала економічної незалежності через "багатовекторність" своєї зовнішньої політики (тобто геополітичну невизначеність, балансування між Росією і Заходом). Таким чином, перед українським суспільством у 2004 році постав шерег історичних завдань, без розв'язання яких поступальний розвиток був неможливий: 1) усунення від влади олігархічних кланів; 2) визначення основного вектора зовнішньої політики країни; 3) політична структуризація суспільства; 4) побудова соціальної внутрішньої політики та ліквідація економічного панування олігархічних мафіозних груп; 5) ліквідація політичного панування олігархів шляхом перетворення державних інститутів на незалежні гілки влади (судову, законодавчу, виконавчу); 6) забезпечення громадянських свобод українському народові. Головними труднощами на шляху виконання цих стратегічних завдань були: 1) незавершеність формування української політичної нації (слабка політична активність та низька громадянська і національна свідомість українців, несформованість середнього класу та національної буржуазії); 2) усталення інформаційної блокади в силу панування в інформаційному просторі України ЗМІ, контрольованих олігархами; 3) наявність ідеологічних та мовних суперечностей між Сходом і Заходом України, що посилювалися через втручання Росії у внутрішні справи України; 4) наявність потужного адміністративного ресурсу в руках діючої влади; 5) націленість влади на тотальну фальсифікацію виборів. Передумови революції Незважаючи на адміністративний тиск та націленість влади на фальсифікацію результатів виборів у 2004 році склались об'єктивні історичні передумови для здійснення національної демократичної революції українського народу. По-перше, вперше за 13 років незалежності всі основні політичні сили об'єднались у потужну коаліцію "Сила народу", до якої після першого туру виборів приєдналися Соціалістична партія О. Мороза і Партія промисловців та підприємців А. Кінаха. Опозиція сформувала потужну команду фахівців з державного управління, економічної політики, політичних технологій. Активісти виборчої кампанії В. Ющенка спромоглися створити потужні структури в більшості регіонів України. По-друге, опозиційні сили вперше очолив харизматичний лідер Віктор Ющенко, який не просто декларував свою виборчу програму, але зміг завоювати підтримку більшості населення України своїми конкретними справами -- як "автор" національної валюти, успішний прем'єр-міністр та лідер найбільшого блоку політичних партій "Наша Україна", що дав надію українцям на підвищення рівня їхнього життя. Трудовий життєвий шлях В. Ющенка, його козацька вдача, відданість своїм принципам і прив'язаність до власної родини в очах пересічного українця були близькими до ідеалу державного мужа і дбайливого сім'янина. По-третє, українських виборців консолідував навколо фігури В. Ющенка гранично невдалий вибір кандидата від тодішньої української влади, яким стала особа з кримінальним минулим -- В. Янукович. Цинічна українська верхівка недооцінила свій народ, який не міг за жодних обставин погодитися з тим, аби в країні остаточно утвердився нічим не прикритий бандитський режим. Тому український виборець, який проголосував за В. Ющенка, готовий був усіма доступними методами відстоювати свій вибір. По-четверте, команда В. Ющенка, за визнанням іноземних фахівців, провела одну з найбільш успішних у світовій історії виборчих кампаній, у якій було майже ідеально поєднано ефективний менеджмент, системний характер роботи виборчих штабів та надзвичайно вдало підібрану символіку -- помаранчевий колір (теплі і яскраві кольори Сонця), точні гасла ("Ющенко -- так!", "Вірю. Знаю. Можемо", "Разом переможемо"), що гуртували народ. Було налагоджено агітаційно-інформаційну роботу практично в кожному населеному пункті, підготовлено десятки тисяч кваліфікованих спостерігачів та членів виборчих комісій, що дало змогу не лише переконати людей, але й проконтролювати їхній вибір та забезпечити близько 50% голосів за В. Ющенка (хоча, за "офіційними" фальсифікованими даними, таких було лише близько 40%) вже в першому турі виборів і 51--53% -- у другому проти відповідно 37% (39%, за фальсифікованими даними ЦВК) і 42--43% голосів за В. Януковича. Команда опозиційного кандидата переграла прихильників провладного кандидата практично в усіх аспектах виборчого процесу: кращій підготовці штабів та активістів, масовості і змістовності розповсюджуваної преси, вищому фаховому рівні теле- та радіоканалів, більш дієвій символіці. Так, лише один районний провінційний штаб В. Ющенка (один із тисяч йому подібних) протягом тижня міг розповсюдити від 10 до 30 тисяч газет, зібрати 8,5 тисяч підписів, підготувати близько 1000 спостерігачів, активістів, членів комісій та охоронців дільниць, завдяки чому йому вдалося забезпечити на своїй виборчій дільниці 40 000 голосів за В. Ющенка (86,2%) та примусити визнати свого кандидата законно обраним Президентом України сільські, міську і районну ради свого району задовго до переголосування другого туру. Та головною "зброєю" опозиції став сам опозиційний кандидат -- В. Ющенко, що проїхав усю Україну і зустрівся із сотнями тисяч виборців. Ще одна причина, чому демократичний лідер переміг олігархічного, -- поява численних і потужних громадянських кампаній, які вступили в боротьбу за свободу слова. Вони діяли цілком незалежно від центрального штабу В .Ющенка, але стали не менш знаковими символами революції, ніж ті структури, які були пов'язані з офіційним керівництвом кампанії Віктора Андрійовича. Організації "Пора", "Знаю!", "Чиста Україна" та інші розворушили громадську думку і розбудили свідомість громадян України, особливо молодих, підняли на боротьбу за свої права сотні тисяч активістів, розповсюдили мільйони примірників друкованого слова. По-п'яте, важливим фактором, що вплинув на переростання виборчого процесу в мирну революцію після фальсифікації виборів, була моральна та політична підтримка демократичних процесів в Україні світовою громадськістю і демократичними державами. Країни Європи та Америки попереджали українське керівництво про можливість застосування санкцій проти владної верхівки в разі проведення несправедливої виборчої кампанії та фальсифікації результатів виборів. Ця підтримка надихала українців в їхній боротьбі за свої права. По-шосте, найважливішою передумовою революції стало відродження українських національних традицій боротьби за загальну справу. Історики, політологи і навіть прості громадяни підмітили безпосередній зв'язок між подіями на Майдані і масовими виступами українців в історичні періоди, коли вирішувалася доля всього народу. Безпосередні предки українців -- анти (IV--VII століття нашої ери), за твердженнями давніх істориків, усі найважливіші справи вирішували на вічах -- загальних зборах дорослих членів племені. У Київській Русі віча теж відігравали надзвичайно важливу роль. Рішення на них приймалися під впливом запальних промов тогочасних ораторів -- князів і полководців. У козацькій державі загальні збори -- рада -- були найвищим органом управління. Брали участь у ній всі охочі, що прибували з усіх куточків держави. Хоча найвищим представницьким органом у сучасній Україні є Верховна Рада, проте в умовах узурпації влади кланами майдан Незалежності в Києві став місцем багатосоттисячних народних зібрань, де протягом кількох тижнів щодня збирались українці і слухали промови своїх провідників -- В. Ющенка, Ю. Тимошенко, Ю. Луценка та ін. Майдан став фактично революційним парламентом і народною армією, яка без зброї боролася проти злочинної влади і відстоювала волю народу. Подібні майдани, тільки меншого розміру, функціонували в більшості великих українських міст. Майданна рада стала тимчасово головним органом народовладдя, тобто рупором безпосередньої волі народу, під ненасильницьким тиском якого представницькі органи демократії (в Києві -- Верховна Рада, на місцях -- сільські, міські, районні та обласні ради) приймали історичні рішення. Таке пряме народовладдя є віддзеркаленням подій кількасотлітньої давності, коли козацькі ради в сотнях (можна порівняти з теперішніми районами), полках (теперішні області) та в усій країні (нинішня держава, законодавчим органом якої є Верховна Рада) перебирали владу на себе. Як бачимо, маємо справу з одним і тим же явищем, що свідчить про стихійне відродження в ході помаранчевої революції українських історичних традицій у відстоюванні своїх прав та здійсненні прямого правління народу. Українці, які під тягарем багатосотлітнього морального і фізичного нищення вже й самі перестали вірити, що вони коли-небудь зможуть організовано й масово виступити за свої права, нарешті піднялися, встали з колін і, за словами В. Ющенка, довели все-таки істинність слів національного гімну, який декларує, що вони -- козацького роду. Люди, більшість з-поміж яких, мабуть, ніколи не співали вголос свого національного гімну, тепер протягом кількох тижнів закінчували кожний новий день боротьби його виконанням. Важливою передумовою революції стало формування в Україні середнього класу -- національної буржуазії, яка й стала її основним рушієм. По-сьоме, фактор, без якого не відбулось би революції, -- це безпрецедентна фальсифікація виборів багатьма місцевими виборчими комісіями та Центрвиборчкомом, здійснена на замовлення тодішньої влади. Ця фальсифікація відбувалась у безліч різних способів: і через умисні неправильності у списках виборців, і шляхом голосування за фальшивими відкріпними посвідченнями, й за допомогою "голосування" після закриття виборчих дільниць та фальшивого голосування "вдома" тощо. Всі ці грубі порушення стали підставою для визнання рішенням Верховного Суду від 3 грудня 2004 року повторного голосування 21 листопада недійсним та призначення переголосування другого туру виборів на 26 грудня.

Аліна Безкровна,
Київський національний економічний університет

Перспективи і загрози помаранчевої революції

Словом "революція" прийнято позначати будь-які швидкі й радикальні (засадні) зміни в будь-якій галузі людської діяльності -- світогляді, науці, техніці, суспільно-політичному житті -- на противагу еволюції -- довготривалим, поступовим й частковим удосконаленням. Політичні революції можуть бути насильницькими і мирними. Не кожна з "буржуазних" революцій у Європі відбувалася за сценарієм Французької революції. Але навіть Французька революція породила не тільки якобінство: якраз "романтики", або "мрійники" залишили нам ту Декларацію прав людини і громадянина, яка й сьогодні залишається актуальною. Про можливість мирних посткомуністичних революцій свідчать "оксамитові" революції в Центральній Європі (наприклад у Чехії 1989-го року) чи недавня революція в Грузії. Якщо масові протести зорієнтовані на мирну перспективу, то вірогідність переростання їх у насильницькі залежить від того, наскільки диктаторський чи авторитарний режим задля збереження своєї влади готовий іти на насильство чи провокації. Мирний характер масових протестів -- важлива ознака української помаранчевої революції. Багато людей зауважують ще й особливий її настрій: вона не тільки мирна, а й радісна. За одночасного супроводу тривоги. Джерелом цієї радості є усвідомлення людьми своєї гідності -- віднайденої в собі здатності до громадянської дії і єднання. А тому моральну характеристику помаранчевої революції я б сформулював так: утвердження особистої та національної гідності. Оскільки кожен учасник велелюдних зібрань на майдані Незалежності -- і, сподіваюсь, в інших містах України -- почував себе особистістю, то ці зібрання не виявляли ознак нетерпимості та фанатизму юрби. Самовпевнена віра влади в покірність і безсилля народу, переконаність у тому, що ним можна успішно й безкарно маніпулювати, викликала почуття обурення -- і це стало найважливішою мотивацією масових протестів: "Ми -- не бидло". Брутальна фальсифікація другого туру виборів 21 листопада стала тільки поштовхом до публічного вияву цього обурення. Якщо говорити про ідеологію помаранчевих акцій -- про цінності, на яких наголошували учасники протесаного руху, -- то слова "свобода", "правда", "справедливість", "єдність" і "нація" звучали найчастіше. Малася на увазі передусім свобода від насильства над засадними правами людини -- свободою слова та свободою громадянського волевиявлення. Контроль олігархічних кланів у часи "кучмізму" над мас-медіа, над телеканалами і радіостанціями спричиняв зростаюче масове невдоволення. Поява "5-го каналу" означала прорив цієї блокади вільного слова. Як і "повстання" журналістів проти "темників". Йшлося не тільки про право громадянина знати суспільно важливі факти в усій їх повноті (а не вдовольнятися відібраною, "просіяною" інформацію), але також і про право мати вільний доступ до ідей: до тлумачень фактів у світлі різних ціннісних орієнтацій та перспектив. Тобто йшлося про скасування монополії панівних кланів на оцінку та тлумачення фактів. Свобода від насильства ("свобода від", "негативна свобода"), простір якої в демократичних правових державах передусім означений правами людини, є засадною цінністю: без неї неможлива позитивна свобода -- ті життєві перспективи, які реалізують люди, позбавившись від насильства. Одну з таких перспектив учасники масових протестів позначали словом "правда": йшлося вже не про свободу слова як таку, а про те, що люди говорять. Свобода і правда пов'язані між собою ("Пізнайте правду і вона визволить вас"). Слово "правда" має два значення -- правда як чесність (щирість) і правда як істина. Наголос на чесності спрямований передусім проти того різновиду лицемірства (брехні), коли слово використовують як засіб для маскування прихованих цілей. У нашій ситуації найчастіше маємо справу з прикриттям особистих і корпоративних економічних інтересів розмовами про інтереси народу. Внаслідок злиття бізнесу і політики ("олігархізації") егоїстичні економічні інтереси осіб, що об'єдналися в клани, стали основною причиною всезагальної корупції. Лицемірство і цинізм влади, яка словами про інтереси народу прикривала його пограбування, нагромадило в народі вибуховий потенціал обурення. Поєднання влади з криміналом зробило популярним слово "бандити". Слово "чесність" у цьому контексті означало не тільки відмову від лицемірства і брехні, а й чесне дотримання закону. Ця зорієнтованість помаранчевої революції на верховенство права, на правову демократію означала цивілізаційний вибір України: бути європейською нацією. Тому я згоден із тими, хто означує нинішні масові протести як громадянську революцію. Але оскільки вона відбувалася в молодій незалежній державі, існування якої не триває і двох десятків літ, то йшлося воднораз про громадянську консолідацію -- про формування політичної нації. Формування громадянського суспільства і політичної нації у даному разі збігається. Але відсутність лицемірства і чесність (щирість) іще не означає звільнення від ілюзій, стереотипів і фобій, успадкованих від комуністичного минулого чи створених політтехнологами в період "кучмізму". Для того щоб постало громадянське суспільство, має з'явитися тип людини, відкритої для правди, здатної прислухатися до аргументів іншого й у разі їхньої виправданості змінювати свої переконання. Люди, свідомість яких скута закостенілими, непорушними стереотипами, не можуть утворити відкрите суспільство. І тут ідеться вже про глибше розуміння правди, про перехід від правди як чесності (щирості) до правди-істини. У даному разі поняття правди-істини не зводиться до простої відповідності тверджень фактам (хоч і це важливо), а про здатність людини до критичної самооцінки як важливої складової критичної самосвідомості. Наявність критичної самосвідомості є запорукою успішного розв'язання багатьох суспільних проблем. Засобом, який розвиває здатність людей до критичного самоусвідомлення і дозволяє добиватися розв'язання цих проблем, є відкрита й чесна публічна дискусія. Чесна не тільки в сенсі відсутності лицемірства (прихованих цілей), а й у сенсі наявності в учасників дискусії готовності шляхом самоусвідомлення відмовитися від закостенілих стереотипів, різного роду фобій і міфологем. Це означає не відмову від ціннісних переконань, а тільки свідоме ставлення до них. І саме така публічна дискусія є найнадійнішим шляхом до визнання засадних цінностей як основи громадянської єдності. Воднораз вона дозволить у кожний історичний момент досягати згоди в розв'язанні цілої низки конкретних суспільних проблем, націлених на забезпечення якомога вищої якості життя. Без розв'язання цих проблем -- економічних, соціальних, культурних -- громадянська єдність залишиться лише гаслом, яке швидко зношується (через брак конкретного наповнення!). Одначе важливою передумовою успішного "щоденного плебісциту" (Ренан) є попереднє усвідомлення громадянської єдності та її і відчуття. Бо якраз це усвідомлення і відчуття наснажує віру спільноти людей в свою колективну спроможність розв'язувати найгостріші проблеми, а не використовувати ці проблеми для поділу за географічними, соціальними, релігійними чи етнічними ознаками. Безперечно, що почуття цієї солідарності повинно втілюватись у нашій здатності доходити до порозуміння і згоди в розв'язанні конкретних проблем. Розв'язанні на основі справедливості не ідеальної, а реально досяжної. Це почуття громадянської солідарності є важливим здобутком помаранчевої революції. Сподівання, що будь-яка проблема буде розв'язуватися шляхом відкритого публічного обговорення і на основі справедливості, є одним із найважливіших очікувань учасників нещодавніх масових протестів. Існує очевидна підстава розглядати помаранчеву революцію як продовження громадянських і національно-визвольних рухів попередніх періодів української історії. У ближчій ретроспективі очевидне те, що єднає її, наприклад, із дисидентським та правозахисним рухом 1960--1980 років: маю на увазі поцінування особистості, свободи (прав людини) та нації. Одначе очевидні й серйозні відмінності між цими двома періодами громадянського руху: рух шістдесятників був нечисленним і переважно інтелігентським. Окрім того, за відсутності незалежної держави формування політичної нації навколо української етнічної серцевини не мало жодної перспективи (тому наголос робився на культурному визначенні нації). Більшою мірою помаранчеву революцію можна розглядати як продовження масових рухів початку 1990-х. Але вона відрізняється значно більшим числом учасників та ширшою представленістю різних груп -- студентів, підприємців, інтелігенції, службовців. Важливою її особливістю є також те, що вона демонструє більшу здатність вивищуватися над відмінностями -- соціальними (її учасниками були всі групи населення -- від бідних до заможних і багатих), мовними, етнічними, релігійними. Друга відмінність полягає в тому, що вона мала політичних лідерів, які володіли багатим конструктивним політичним і адміністративним досвідом. Якщо в глибині душі вони навіть і зберігали емоційну наснагу романтизму, ідеалізму та релігійності, то водночас проявили здатність бути реалістами і прагматиками в конкретних політичних діях. Це важливо: без цього політична боротьба була би приречена на поразку. Я б не сказав, що політичні лідери національно-демократичного руху початку 1990-х не розуміли потреби в розумному прагматизмі: іншим був стан масової свідомості, демократичні лідери не мали за собою добре організованих громадських структур і самі вони ще не набули відповідного політичного та адміністративного досвіду. Думаю, помилкою було би пробувати втиснути помаранчеву революцію в звичні типології, скажімо, за соціальними групами чи "класами", які виступають основною рушійною силою революції (згадаймо марксистську класифікацію революцій). Можна, звичайно, вбачати якісь аналогії з буржуазними революціями в Європі (особливо якщо брати до уваги громадянський аспект цих революцій), але такі аналогії здатні радше затінити відмінність історичних ситуацій. Джерело помаранчевої революції хоч і містить економічний складник (бідність переважної частини народу і величезне та нечесно здобуте багатство купки олігархів), але основний її мотив -- морально-правовий. Хочу завершити цю свою характеристику помаранчевої революції твердженням про те, що вона тільки розпочалася. Та навіть без огляду на її продовження нещодавні масові протести уже є важливим здобутком: вони великою мірою змінили ментальність народу. І все ж повною мірою ці масові протести можна буде назвати революцією лише в тому разі, якщо вони матимуть прогресивне продовження -- масштабні якісні перетворення українського суспільно-політичного життя. Це залежить від усіх нас. Йдеться про подальший розвиток подій. Найважливіша загроза, яка очікує на будь-яку революцію, -- це опір сил, які не поділяють мети руху і яким вдається мінімізувати або й звести нанівець його результати. Зокрема перехопивши гасла масових протестів. Тому активність громадянського руху має бути спрямована проти "прихватизації" нашої революції цими силами. Звідси висновок: не заколисувати себе поки що досить скромними здобутками, критично оцінювати реальні результати, а за цього рухатися наполегливо, крок за кроком, до здійснення тих сподівань на серйозні зміни в суспільно-політичному житті, які і були справжнім рушієм помаранчевої революції. Свобода, правда, справедливість! В єдності -- наша сила!

Олександр Циценко,
Кіровоградський національно-технічний університет

Соціально-психологічний аспект помаранчевої революції

Безперечно, помаранчева революція не залишила байдужими людей не тільки в Україні, але й за її межами. У когось події грудня 2004 року змінили світосприйняття, комусь уселили надію на краще майбутнє, когось змусили пишатися своїм народом і щиро полюбити Україну, а комусь дали зрозуміти, що кожен із нас у змозі змінити історію, майбутнє України, що й відбулося напередодні Нового року. Отже, який саме психологічний вплив справили на кожного із нас події Помаранчевої революції? Вплив на психологію громадян України, у тому числі шляхом застосування певних психологічних технологій можна було простежити ще в ході передвиборчої кампанії основних кандидатів на посаду президента держави. Найперше питання: чому було обрано саме такі кольори в рекламних зверненнях В. Ющенка та В. Януковича? Всім відомо, що кольори теж справляють певний вплив на психологічне сприйняття інформації. Так, наприклад, блакитний або синій -- це кольори неба, спокою, прохолоди, здатні знімати біль, заспокоювати, знижувати прояви емоційності. Однак важливе значення відіграє і поєднання кольорів. З психологічного погляду, найкращим супутником для синього кольору є білий. Саме таке поєднання й можна було споглядати в рекламній кампанії В. Януковича. Помаранчевий і жовтий кольори, які були застосовані в рекламних зверненнях В. Ющенка, становлять джерело світла і, на відміну від відтінків синього кольору, збуджують, уселяють надію на краще, полегшують сприйняття нових ідей, викликають почуття свободи і віру в можливість досягнення вершин та подолання перешкод (за цього багато важили й супутні символи: червоний знак оклику -- символ упевненості, а чорна підкова -- знак "на щастя"). Жовтогарячий і жовтий найкраще сприймаються в поєднанні з червоним, чорним і білим кольорами, що також було використано в рекламі кандидата. У рекламних роликах демонструвалися кадри із сім'ями претендентів, що позитивно впливало на психологічне сприйняття їх глядачами; також широко використовувались образи звичайних робітників, студентів, викладачів. Таким чином, кожен міг прирівняти себе до персонажів реклами, оскільки людині властиво ототожнювати себе з героями рекламних роликів чи текстів. У виборчій кампанії обох кандидатів використовувалася така психотехнологія, як "звертання до авторитету", тобто показ відомої й шанованої людини (Ані Лорак, Н. Могилевської, братів Кличків, Руслани та ін.), яка з певних причин віддає перевагу (в даному випадку) тому чи іншому кандидатові. Також можна відзначити застосування всім відомої психотехнології під назвою "персеверація", тобто багатократного повторення одних і тих само висловлювань (особливо це стосується рекламних телероликів та біг-бордів). Цікавою знахідкою виборчої кампанії В. Януковича стало те, що мова рекламного звернення залежала від частини України, де поширювалася реклама. Як відомо, однією з основних пропозицій цього кандидата було надання російській мові статусу другої державної. Саме це питання зацікавило значну частину населення Східної та Південної України і привернуло її на сторону даного кандидата. Для посилення притягального ефекту рекламні звернення на біг-бордах та плакатах, розміщуваних у відповідних містах, були надруковані російською мовою, тоді як у Центральній та Західній Україні ті само сюжети викладались українською. Що ж саме визначило вибір кожним із нас того чи іншого кандидата на посаду Президента України? Однією з особливостей нашого народу можна було назвати пасивне ставлення до політичного процесу, який розгортається в країні, що, своєю чергою, й обумовило певною мірою голосування за представника від влади. Можна зрозуміти прихильників В. Януковича, які враховували те, що за часів правління Л. Кучми відчувалася певна стабільність, економічне зростання, збільшення доходів, а якраз напередодні виборів були здійснені неочікувані соціальні виплати, а до того ж у перспективі можна було очікувати зняття проблеми російської мови тощо... З іншого боку, прибічники В. Ющенка прагнули кардинальних змін, ліквідації корупції у владних структурах, вважаючи, що український народ не для того довгі роки страждав та боровся за єдність і відродження української нації як такої, її мови й традицій, щоб наразі втратити все здобуте. Саме тому сталося те, чого ні українці, ні цілий світ не очікували: населення вийшло на вулиці Києва, а потім й інших міст Західної та Центральної України з вимогами анулювати результати грубо сфальсифікованих виборів. Треба зазначити, що ситуація на початку була досить напруженою, адже існувала серйозна загроза протистояння влади і кровопролиття, однак перехід дедалі більших народних мас на бік опозиції вселяв надію на перемогу. З кожним днем з'являлося все більше звернень до народу відомих і видатних українських діячів із закликами до приєднання, об'єднання та збереження мирної ситуації в країні (тобто знову простежується психотехнологія "звертання до авторитету"). Агітація проходила серед звичайних працівників, школярів, студентів. Їхня прихильність до В. Ющенка виражалась у наявності різноманітних помаранчевих елементів одягу, аксесуарів, звичайних стрічок на одязі, сумках та ін. Це, своєю чергою, спричинило масовий попит на тканини та речі відповідного кольору, що принесло неабиякі прибутки виробникам такої продукції. Значним попитом стали користуватися навіть помаранчеві штучні ялинки, що стали символом української революції. Що ж саме відіграло в подіях грудня 2004 року вирішальну роль? Вагоме значення також мало те, що велика частина протестуючих виступала не так за лідера "Нашої України", як проти чинного прем'єр-міністра. Існує думка, що Україні дуже пощастило в тому сенсі, що основним конкурентом В. Ющенка, кандидатом від влади, став саме В. Янукович, оскільки в іншому разі народ не вийшов би на вулиці. Справа в тому, що, очевидно, влада настільки не сумнівалась у перемозі свого кандидата, що допустила до виборів людину з кримінальним минулим, яке обурило значну частину населення країни. Важливу роль, особливо для Західної України, відіграла й пропозиція кандидата надати російській мові статус другої державної. Майдан дав населенню України досвід спільних історичних дій, він став утіленням солідарності, єдності, взаємодопомоги, що морально допомагало стояти протягом довгих тижнів на морозі й холоді заради високих цілей. Особливістю помаранчевої революції є її миролюбність, ба навіть святковість. Її візитною карткою стали посмішки на обличчях десятків і сотень тисяч людей. З кожним днем революція набувала дедалі більшої святковості й урочистості. На Майдан приїжджали й просто зарядитися енергією, відчути "смак" єдності та солідарності, потанцювати, послухати музику, в тому числі патріотичну. Серед присутніх на Майдані були й ті, хто пропонував допомогти з житлом, їжею, приходив просто морально підтримати тощо. Розгоралися численні дискусії з представниками іншого кандидата, які в основному завершувалися дуже мирно, в результаті чого пікетники інколи переходили на сторону Майдану. Люди допомагали один одному, незалежно від кольору стрічки. Загалом більшість аналітиків підкреслювали високий рівень професіоналізму дій опозиції протягом усього революційного періоду. Важливим аспектом є те, що хвилю революції підтримали всі верстви населення, що свідчить про єдність українського народу на шляху досягнення своєї мети. Чому на майданах панувала така сильна енергетика? Тому що всім відомі гасла лунали з уст прихильників В. Ющенка від щирого серця, на весь голос, із непідробним хвилюванням і натхненням, -- а це те, чого ніколи не купиш за гроші. "Оригінальною" виявилася реакція на ці події представників В. Януковича. У відповідь на виклики помаранчевої революції вони висунули "зустрічну" пропозицію: створити так звану чи то Донецько-Криворізьку, чи то Східноукраїнську Республіку в складі Дніпропетровської, Донецької, Луганської областей. Залунали заклики до відокремлення, й за цього сепаратистські ідеї отримали підтримку тих, хто прагнув назавжди залишитися при владі. Звичайно, всі прекрасно розуміли, що ці дії є антиконституційними й йдуть урозріз із чинним законодавством України. Однак, із психологічного погляду, ці заклики значно вплинули на сприйняття населенням поточної ситуації в країні. Така політика влади була спрямована на те, щоб залякати населення, повідомивши йому в такий спосіб про те, що подальше розгортання революційних подій може призвести лише до розколу країни. Однак і це не зломило дух нації -- завдяки в тому числі й правильному підходу засобів масової інформації та представників опозиції. Важливою психологічною підтримкою для населення стали щоденні візити на Майдан лідерів революції, які з'являлися перед народом, щоб звітувати про здійснену роботу. Це мало неабиякий ефект для пікетників, оскільки сама їх поява перед народом уселяла в нього надію й упевненість, дозволяла людям переконатись у тім, що стоять вони тут недарма. В цьому можна пересвідчитися з огляду на той цілковито протилежний, депресивний ефект, який мала відсутність В. Ющенка лише одного дня за час проведення революції. Надзвичайна активність населення України в дні помаранчевої революції пояснюється насамперед тим, що В. Ющенко був для нього символом добра, чесності, порядності та справедливості, генератором ідей, а Юлія Тимошенко -- уособленням сильної особистості, здатної втілювати ці ідеї в життя. Саме єдність цих двох лідерів уселяла надію на беззаперечну перемогу. Таким чином, майдан Незалежності став святом українського народу та його прихильників і цей досвід, безумовно, не минеться безслідно. Таким чином, знання людської психології дозволяє впливати на підсвідомість людини. Адже володіння такими даними дає можливість заздалегідь спрогнозувати реакцію індивідуумів на ті чи інші заходи, технології та застосовувати засоби впливу на вибір людини з психологічного погляду.

Юлія Комберянова,
Київський національний торгівельно-економічний університет

 

 

Помаранчева революція: Схід і Захід

Минув 2004 рік. Рік очікувань, надій, віри та переживань. Рік, який іще довго будуть пам'ятати сучасники, оцінювати та аналізувати експерти, який буде обговорюватись політиками та громадськими діячами, назавжди ввійде в аннали української історії. Рік Виборів Президента України… Виборів саме з великої літери, тому що відбулися без передачі влади "спадкоємцеві", без приходу до влади злочинним шляхом. Це вибір українського народу, громадянина, людини. Людини, яка зробила свій вибір незалежно, самостійно, без тиску і примусу, без страху суворо відповідати за власні погляди. Рік помаранчевої революції… Революції, що зламала багато стереотипів про Україну і зокрема про українську націю та менталітет. Революції, що стала проявом свободи та прагнення до вільного життя в демократичному суспільстві. Суспільстві, де панує свобода слова, свобода вибору, думки та прагнень. Суспільстві, де не заборонено мислити та міркувати інакше -- "не як усі". Суспільстві, про можливість існування якого навіть не здогадувалася найбільша частина населення Сходу і Заходу України. Наприкінці листопада 2004 року сотні тисяч людей вийшли на вулиці, вийшли на майдани, головним із яких став майдан Незалежності. Майже всі центральні площі країни заполонили учасники мирних акцій протесту проти існуючого режиму. Особливістю київського Майдану стала позитивна енергія, якою було наповнено повітря завдяки щирому, доброзичливому настрою людей. Люди відчули себе громадянами всупереч усім очікуванням, проявивши неабияку мужність, мудрість, віру та терпіння. І це стосується не тільки прихильників В. Ющенка. "Біло-блакитні" теж прийшли відстоювати власну позицію, відстоювати свій вибір, свого кандидата. І це є абсолютно правильно та демократично. Більше того, цей факт видається дуже важливим у масштабі країни, бо в ці дні Київ став уособленням суверенної, незалежної та єдиної України. Він, як ніколи раніше в новітній історії України, зібрав велику кількість людей із різних регіонів України, з Півдня і Півночі, зі Сходу і Заходу, людей із різними поглядами і думками. "Помаранчевих" і "біло-блакитних"… Кожний висловлював свою позицію. Кожен мав рацію, зі свого боку. Співрозмовники обмінювались аргументами та фактами, деякі з котрих були дійсно правдивими, але не відомими для інших. Наприклад, історія з яйцем, яка мала місце в Івано-Франківську і від якої постраждав кандидат у президенти В. Янукович, здавалася дивною та неправдивою його прихильникам, а дехто взагалі про неї й не чув. Щоб зрозуміти те, чому "біло-блакитні" так настійно відстоювали свою позицію, треба зрозуміти її суть та природу.
Щодо керівництва… Сучасний Донбас -- це особливий регіон нашої держави, який не можна порівнювати з іншими. Він є одним із найбільших регіонів України -- тут проживає майже кожен десятий виборець. У зв'язку із цим у ЦВК склалася прикмета: як проголосують у Донбасі -- майже такі само результати будуть і по всій Україні. Під час президентських виборів 2004 року ця прикмета себе не виправдала. З одного боку, Донбас -- маленька країна в країні зі своїми порядками, устроєм життя, менталітетом, з іншого -- невід'ємна складова України, органічна складова держави. Як не можна уявити Україну без Донбасу, так і Донбас не можна уявити без України. Та деякі політичні діячі все ж таки наважилися спекулювати на священних канонах державності. Так, 26 листопада 2004 року, чи не вперше від часів кримської кризи 1993 року, на обласних зборах депутатів місцевих рад, представників підприємств, організацій, політичних партій і громадських організацій Донецької області заговорили про автономію… Учасники зборів звернулися до жителів південного сходу країни з пропозицією провести референдум стосовно автономії регіону. А вже наступного дня керівники східних областей говорили не тільки про автономію, а й про непідпорядкування Києву та й просто відділення від України. 29 числа Сіверськодонецький з'їзд місцевого самоврядування вирішив провести 12 грудня 2004 року референдум про створення Південно-Східної Української Республіки в разі невизнання прем'єр-міністра В. Януковича Президентом України. Це стало своєрідною відповіддю на масові акції прихильників В. Ющенка в Києві та в багатьох інших регіонах України. Все це було зроблено лише для того, щоб відвоювати владу в державі. Але референдум не відбувся, оскільки незабаром його ініціатори відмовилися від його проведення.
Щодо населення… Люди Сходу… Безумовно, це електорат колишнього кандидата в президенти В. Януковича. Люди, що віддали голос за нього, люди, що свято вірять у правильність свого вибору. А як цей вибір формувався, на основі яких аргументів, під впливом яких факторів -- це вже інше питання, на яке можна відповісти тільки подивившись на Схід власними очима, тільки відчувши їхнє життя "на своїй шкурі", пильно спостерігаючи за ходом їхніх думок, за їхніми прагненнями та діями. Тільки намагаючись зрозуміти їх, ти зрозумієш їхній вибір, їхню долю. Спочатку виникає обурення через те, що люди не бачать найочевидніших речей. Але згодом усе стає зрозуміло, якщо брати до уваги наявне тут інформаційне забезпечення, умови роботи, моральний стан та низку інших чинників, які впливають на свідомість "донецької" людини. Дуже потужним є вплив засобів масової інформації. Основним із них можна назвати телебачення. Головною відмінністю даного регіону є велика популярність російських каналів, які стали слушним доповненням до "темників" українських колег. Натомість трансляції таких каналів, як "Ера" та "5-й канал", заважали досить серйозні перешкоди. Їх просто відключали або забороняли… Як приклад ставлення до цього можна навести цитату одного з "донецьких": "Это почему у нас запретили транслировать "5-й канал"?! Это сам Ющенко не хочет, чтобы его здесь транслировали. Ведь по "5-му" правду показывают про Ющенко, а она может нам на понравиться. Вот он и боится". Така от логіка! А ще ходили чутки про, те що від "5-го" люди вмирають... Особливо зі слабким серцем, бо тяжко сприймати об'єктивність після такого тривалого впливу провладних каналів. За останні роки дуже помітно змінився сам Донбас. Особливо це стосується життєвого рівня населення. Він покращився. Значно… Відчутним стало зростання заробітних плат, пенсій, розвивається малий та середній бізнес, переоснащуються великі підприємства, шахти. Став більш привабливим і зовнішній вигляд міст. Ці чинники також суттєво вплинули на свідомість людей. Вони побачили, що В. Янукович реально щось зробив для них, а В. Ющенко, мовляв, тільки те й робить, що роздає обіцянки. З їхнього погляду виходить так, що якщо в Донбасі життя стало кращим, то й в Україні теж. А на будь-яке заперечення відразу чуєш аргумент: "Разве вы не знаете, что восток "кормит" всю Украину! Дает большую часть ВВП!" Може, воно так і було б, якби не дотації з державного бюджету та вільні економічні зони з нульовими податковими ставками… Взагалі-то кажучи, люди Донбасу -- це сильні люди. Їх загартувало саме суворе життя в промисловому серці України, бо цим серцем вони тільки й живуть. І вірно служать йому, незважаючи ні на які обставини. Тихо ненавидять його та жаліються на своє важке життя, але віддані йому, бо вони і є Донбас. Цей край -- це їхня дитина, незважаючи на те, хто там керує. Ще їхні діди та прадіди приїжджали на цю землю в пошуках кращого життя, з прагненням до праці… важкої праці. Праці гірника чи металурга. Предки сучасної "донецької" людини є батьками цих шахт та заводів-гігантів. Тому люди залишаються вірними цьому краю, як і своїм предкам. Минув 2004 рік… Рік очікувань, надій, віри та переживань. Рік, який ще довго будуть пам'ятати сучасники, оцінювати та аналізувати експерти, який буде обговорюватися політиками та громадськими діячами, який назавжди ввійде в аннали української історії. Рік помаранчевої революції… Але життя продовжується. І, відкидаючи всі емоційні аспекти цієї події, треба завжди пам'ятати, що революція -- це прояв кризи в суспільстві. І неважливо, яка вона -- "помаранчева", "жовтнева" чи будь-яка інша. В кожному разі це наслідок порушення об'єктивних законів суспільного життя та державності. Це завжди загроза для нормальної життєдіяльності державної системи, суспільного добробуту й економічної стабільності. Тому дуже важливим є виховання громадянина, починаючи з дитинства. Необхідно виховувати людину свідому, яка б завжди прагнула знайти істину та дотримуватись об'єктивності. Це шлях уникнення однієї з найтяжчих помилок людини -- духовного рабства.

Денис Суховий,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка

 

 

Помаранчева революція на Заході


Події, що отримали назву помаранчевої революції Відомо, що зміни в суспільстві, які призвели до події, називаної нині помаранчевою революцією, почалися задовго до листопада 2004-го чи навіть до осені того року. Невдоволення політичною ситуацією в країні проявилось уже на парламентських виборах 2002 року, коли впевнену перемогу здобула коаліція партій -- блок "Наша Україна" на чолі з Віктором Ющенком, -- що пізніше сформувала у Верховній Раді найбільшу фракцію у складі 100 депутатів. Проте ескалація конфлікту в суспільстві сталася саме в листопаді 2004 року, коли значна частина населення України обурилась очевидними фальсифікаціями, здійсненими під час другого туру президентських виборів, 25 листопада 2004 року. Невдоволення, масові демонстрації протесту, виявлення громадянської позиції, політична криза, спроба державного перевороту -- ці та багато інших словосполучень були використані в пресі для опису цих подій. Безперечним є лише одне: такого протистояння та суспільного потрясіння Україна не знала, мабуть, ніколи, а перебіг тих тижнів визначив на десятиріччя вперед майбутнє нашої країни. Події помаранчевої революції винесли на перший план багато питань, які зовсім не обмежувалися політичними (такими, наприклад, як фальсифікація виборів), вони зачепили також і такі проблеми, як існування вільної і незалежної преси та цілісність і єдність України. Не секрет, що революційні події відбувались у різних регіонах країни по-різному. Не секрет також, що в свідомості пересічного громадянина Захід і Схід України завжди існували окремо, а часом сприймалися як справжні антагоністичні площини. Навіть до початку інформаційної пропаганди перед виборами більшість українців гадали, що Галичину заселяють бандерівці, і тому землею бандерівців називали не лише одну-дві області, а майже половину України. Схід же натомість вважали бандитським краєм з повністю зруйнованим навколишнім середовищем і жорсткими антиукраїнськими настроями. Центр України розглядався як пасивний край, де ніколи нічого не відбувалось. Під час осінніх подій 2004 року деякі з цих уявлень були достоту розвіяні, деякі частково підтвердилися, проте, на мою думку, загальним результатом стала широка внутрішня інтеграція України, інформаційний прорив та пізнання один одного. Інша річ, чи привело це пізнання до позитивних вражень. Та якоюсь мірою кожний регіон проявив свою власну свідомість і політичну позицію. Західні регіони України відіграли в тих подіях величезну роль, яку ще доведеться довго досліджувати. Через менше ніж півроку від початку помаранчевої революції важко робити остаточні висновки або далекосяжні прогнози, проте вже зараз можна простежити особливості розгортання тих подій та їх вплив і на загальну ситуацію, і на території, що їх ми називаємо Заходом України.
Захід України та революція Усі учасники тих подій розуміли, наскільки вагомо різняться переконання та вподобання в різних кінцях країни. Усі учасники подій будуть також довго пам'ятати листівки з мапою України, розділеної на три сорти, які так часто згадує президент В. Ющенко і які яскраво показали, що цілісність України та взаєморозуміння її регіонів опинились у небезпеці. Саме питання цілісності стало наріжним каменем усієї революції. Спроба зіграти на несприйнятті жителями Сходу України націоналістичних ідей вилилась у заклики до федералізації України, а подекуди дійшло й до прямих сепаратистських гасел. Так, це виявилося невдалим політичним ходом, проте його наслідки нам іще доведеться довго виправляти. На ці заклики українці відповіли тісним згуртуванням. Особливо помітними прагнення до єднання були з боку населення Заходу України, для яких події осені стали справжньою феєрією демократії і розквітом політичної свідомості. Західні люди активно та твердо виступили за цілісність України, засудили сепаратизм і тим самим довели, що розмови про їхнє бажання відокремитися від решти України -- це лише пусті балачки. Західна Україна стала як моральним символом революції, бо дух Львова був відчутним на Майдані, як ніколи до цього, так і символом музичним, адже автори гімну помаранчевих "Разом нас багато" -- учасники гурту "Гринджоли" -- походять з Івано-Франківська. Також треба пам'ятати, що саме жителі західних регіонів відіграли провідну роль у формуванні громадянської кампанії "Пора", особливо її чорного крила, головні регіональні проекти якого та більшість членів походили саме із Західної України.
Революційні події на Заході Розгортання революції на Заході відбувалось швидше й організованіше, ніж будь-де, окрім, можливо, Києва. Населення Заходу підтвердило свою славу активних і небайдужих людей, свою толерантність та освіченість. Саме Захід іще до початку масової демонстрації народного невдоволення заявляв про свою готовність до кінця захищати свій вибір за наявності фальсифікацій та активно готувався до цього. Після проголошення перших результатів другого туру виборів на більшості майданів регіону почали збиратися багатотисячні мітинги, ставитися палатки, а то й просто сходилися люди для підтримки один одного. З першого погляду, це було схоже на події в багатьох містах Центральної чи навіть Східної України, хіба що ці акції були більш чисельними та емоційними. Проте у виступах народу на Заході був іще один аспект, що зародився саме там, а зрештою відіграв чи не одну з вирішальних ролей у досягненні цілей помаранчевої революції. Саме на Заході на сторону опозиції вперше почала переходити влада, а саме влада на місцях. Одна за одною ради всіх рівнів почали визнавати президентом Віктора Ющенка та виголошувати свою недовіру ЦВК. Початок цьому дало проголошення Віктора Ющенка вже 22 листопада, на наступний день після голосування, на позачерговому пленарному засіданні Львівської міської ради законно обраним Президентом України. Міська рада заявляла, що виконуватиме його укази та розпорядження і вимагатиме від ЦВК скасувати результати виборів на всіх дільницях, на які не були допущені спостерігачі або члени комісій від Віктора Ющенка (а таких було багато). Було також ухвалено рішення створити у Львові Комітет захисту Конституції України. Наступного дня таку заяву проголосили Київська міська рада, Луцька міська рада та вперше рада цілої області -- Волинська обласна рада. Слід за цим протягом наступних тижнів десятки обласних, міських, селищних і навіть сільських рад, більшість із них на Заході України, проголосили президентом лідера опозиції. Такі події були вагомим чинником боротьби з владою, а також аргументом під час переговорів за участю іноземних посередників. З одного боку, такий розвиток подій був закономірний, бо фальсифікації були очевидні та значні, а підтримка опозиції на Заході -- майже безмежною, проте з юридичного погляду дії рад були незаконними, а подекуди й сепаратистськими, адже Схід України в цей час проголошував президентом В. Януковича, якого офіційно оголосила переможцем ЦВК. На мою думку, саме ця складова боротьби, саме її ризиковість та агресивність, окрім виступів людей на майданах, дають підставу назвати ці події революцією (звичайно, лише певною мірою, бо, на щастя, до справжньої революції не дійшло). Не викликає сумніву, звичайно, й те, що за іншого завершення президентських виборів їх наслідки для представників рад були би страшними. Тому треба по достоїнству оцінити сміливість керівників місцевого самоврядування західних (та інших) регіонів України, які не побоялися переступити через прямі розпорядження офіційної влади для того, щоб залишитися легітимними представниками волі народу. Особливості передвиборчої ситуації на Заході Ще до першого туру виборів на Заході України відчувалося напруження та передчуття змін. Улітку та на початку осені найбільше про наближення виборів нагадували сотні постерів кандидата від влади, діючого прем'єр-міністра Віктора Януковича, що просто-таки заполонили країну. Саме із Заходу, де, як здавалося, таких постерів було щонайбільше, і походить їх народна назва -- "біг-морди". Несприйняття населенням таких рекламних акцій кандидата, а головне -- його самого, було настільки сильним, що владі довелося піти на доволі оригінальні кроки із захисту біг-бордів. Так, мандруючи з Києва до Польщі наприкінці серпня, можна було через кожні 40--50 кілометрів траси побачити гігантське обличчя кандидата від влади, кожне з яких охоронялося патрулем Державної автоінспекції. І так від столиці до самого кордону держави. Водії, звичайно, після зустрічі з парою засідок починали добре розуміти ситуацію, в результаті чого кількість зупинених водіїв у той час виявилася набагато меншою від звичайного, адже обличчя прем'єр-міністра було видно здалеку. Інформаційна політика влади, адміністративний тиск та інші передвиборчі ходи були на Заході такими ж, як і по всій Україні, хіба що з деяким пристосуванням до місцевих умов. Так, під час виборів у багатьох селах Івано-Франківщини просто вимикали світло, яке під час другого туру виборів не з'являлось аж до оголошення попередніх результатів. Люди були змушені телефонувати в інші області, аби дізнатися новини. Проте такі дії влади зробили людей лише завзятішими в майбутніх помаранчевих виступах.
Київ -- західне місто Такі жорсткі заходи з боку влади можна зрозуміти, бо саме Захід України, як і очікувалося, став ядром та авангардом підйому свідомості українців. І головним західним містом тих тижнів стала столиця України -- Київ. Київ під час подій помаранчевої революції став справжнім західним містом. У багатьох сенсах: у політичному, бо столиця стала на чолі хвилі протестів, що почалися на Заході та прокотилися всією Україною, в географічному, бо під час революції кількість приїжджих із Заходу била всі рекорди, нарешті, в культурному, бо атмосфера, в якій проходили протести, була незвичайно для цього міста толерантна та інтелігентна. Київ змінив свій статус елітно-відмежованого та байдужого міста, яким він вважався до революції, і став справжньою столицею для всієї України. Майдан був серцем Києва, а Київ -- серцем України. Саме Київ надав помаранчевому руху відчуття тої надзвичайної єдності, яким він запам'ятався учасникам. Кажуть, що така реакція киян стала наслідком декількох чинників, серед яких зокрема наявність великої кількості вихідців із Заходу та нового прошарку заможних киян. З першою думкою погодитися важко, бо переважна більшість жителів Києва вважає себе передусім киянами, а не вихідцями із певного регіону. Насправді активність та суцільна помаранчевість киян була викликана високим інтелектуальним і політичним рівнем жителів столиці, який, своєю чергою, обумовлений доволі високим рівнем життя та становленням середнього класу. Відомо, що переважна більшість аудиторії інтернет-видань України живе в Києві і що найбільше користувачів Інтернету проживає саме в столиці. Тож рівень обізнаності, мобільності і відкритості в Києві, що цілком природно, був найвищим. У зв'язку із цим не дивно, що більше двох третин учасників революційних подій становили кияни (а в перші два тижні -- навіть більше), що саме вони надавали харчі, організовували прийом та підтримку приїжджих або ж просто чіпляли помаранчеву стрічку на авто. Саме завдяки цьому вони заслужили для Києва статус міста західного, міста європейського. Тепер Київ можна називати містом-героєм і в новому значенні.
Закарпаття -- найменш західний регіон Заходу Географічно найзахідніша область України під час президент сяких виборів та в ході пізніших революційних подій проявила себе зовсім не так, як цього очікували багато сторонніх спостерігачів. Чому Закарпаття з-поміж усіх західних регіонів України виявило найменшу довіру опозиції? Здається, що цей регіон не повинен був відставати в підтримці В. Ющенка від решти західних, а тим паче центральних областей. Проте, за офіційними результатами, в першому турі В. Ющенка підтримали 46,8% закарпатців, а В. Януковича -- 37,9%. Різниця між результатами претендентів склала всього 8,9%, або ж 54 тисячі голосів. На думку політологів та експертів, така ситуація була пов'язана з декількома факторами. Найперше -- це адмінресурс. Ще з часів виборів мера Мукачева увага країни була прикута до Закарпаття, оскільки було зрозуміло, що там апробується жорстка модель проведення майбутніх президентських виборів. Найгірше було усвідомлювати, що правоохоронні органи та кримінал об'єднались і діють разом. Неможливо точно визначити обсяги впливу такого ресурсу, проте керівник обласного штабу "Нашої України" Віктор Балога стверджує, що під час першого туру було вкрадено понад 120 тисяч голосів, або 15--20%. Ситуація, що передувала помаранчевій революції на Закарпатті, була, можливо, найбільш напруженою в Україні, бо за колосальної (проте почасти таємної) підтримки опозиції народом влада поставила перед місцевими чиновниками та зв'язаними з ними бандитами завдання отримати якомога більше голосів саме на свою підтримку. Цьому повинні були посприяти численні (задокументовані) погроми, знищення бюлетенів та напади бритоголових молодиків на дільниці і депутатів. У деяких селах вибори проходили як бойові дії: коли на одній дільниці вдавалося протистояти тиску і В. Ющенко виходив переможцем, усього за декілька кілометрів вигравав його опонент, бо там фальсифікації були проведені більш успішно. Становище загострювалося також і через те, що цей край завжди був ніби відмежованим від решти території України. Специфічні кліматичні умови, ввічливість та покірність людей, а найголовніше -- дуже обмежений доступ до інформації робили регіон легким для маніпулювання. Так, до цього часу в багатьох селах Закарпаття нема доступу до жодного з українських телевізійних каналів, натомість існує широкий вибір угорських каналів на будь-який смак. Після першого туру виборів ситуація трохи покращилася, бо опозиція стала частіше з'являтися на екранах, а лідери помаранчевих виправили помилки попереднього туру. Зокрема вони почали співпрацювати з угорською та іншими меншинами, представників яких налічується в регіоні понад 200 тисяч осіб, та унеможливили найбільш нахабні способи фальсифікації, що спричинилося до зростання фактичної електоральної підтримки В. Ющенка до понад 50% у всіх округах Закарпаття за результатами другого туру. Після другого туру акції непокори та протести пройшли й у Закарпатті. В усіх районних центрах відбувалися мітинги і маніфестації, а в Ужгороді за своєю масштабністю вони перевершили навіть ті, що були під час подій, які передували здобуттю незалежності. Як і по всій Західній Україні, в Закарпатті чимало районних, міських і навіть сільських рад висловили недовіру ЦВК (окрім обласної ради, що до кінця підтримувала СДПУ(о) та проголосили Віктора Ющенка президентом. На загальнонаціональний страйк вийшли працівники понад 50 підприємств. Проте апогеєм помаранчевої революції -- подією, що потрапила у фокус уваги мас-медіа поряд із подіями на Майдані, -- стало затримання кримінального угруповання, яким, за даними міліції, керував президент футбольного клубу "Закарпаття" Володимир Паульо -- особа, наближена до СДПУ(о) та тодішнього губернатора Івана Різака. У затриманих молодиків було виявлено вогнепальну зброю, бити, вибухівку, що були призначені для провокацій проти демонстрантів. Виявлено було також і документи, що викривали фальсифікації на виборах і свідчили про зв'язок бандитів зі штабом Віктора Януковича. Проте найбільший скандал вибухнув у зв'язку із тим, що невдовзі керівництво міліції випустило затриманих на волю, нахабно порушуючи чинний закон. Нині в цій справі все ще ведеться слідство, і ми сподіваємося, що революція допоможе правоохоронним органах Закарпаття очиститись і чесно виконувати свої обов'язки.
Висновки Помаранчева революція на Заході Україні пройшла надзвичайно емоційно та на підвищених тонах. Таку всебічну підтримку в пресі, серед місцевої влади та просто серед людей було важко уявити. Проте найбільше я хочу підкреслити привітність і ввічливість жителів Заходу, що дозволило зробити їхні виступи більш цивілізованими і навіть приємними. Лише на Заході могло статися таке, що чужі люди з автобусів, які повинні були багаторазово голосувати за відкріпними талонами за В. Януковича, були прийняті місцевими жителями, зігріті та нагодовані так, що в результаті вони голосували вже за кандидата від опозиції. Саме такі речі і стали запорукою того, що помаранчева революція стала чи не єдиною ввічливою революцією в світі.

Юлія Яценко,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка

 

 

Унікальність помаранчевої революції в контексті демократичних революцій у постсоціалістичних країнах

Якщо порівняти помаранчеву революцію листопада -- грудня 2004 року в Україні з демократичними революціями в інших постсоціалістичних країнах, то можна побачити багато спільних рис. Це й подібність головних цілей та гасел, ідей, рушійних сил тощо. Проте є кілька рис, які роблять нашу революцію унікальним явищем не лише у вітчизняній, але й у світовій історії. 1. Всі, хто побував на Майдані (не лише учасники акцій протесту, але й гості та спостерігачі) відзначають насамперед винятково мирний, ненасильницький характер цього явища. На Майдані панувала атмосфера взаємодопомоги та взаємоповаги. У дні революції в Києві не було зафіксовано жодних сутичок, навіть між "помаранчевими" і "біло-синіми". Віктор Ющенко назвав цю революцію "елегантною". Коли влада намагалася зіштовхнути учасників революції з людьми зі Сходу, яких ешелонами привозили до Києва, "помаранчеві" не проявляли жодної агресії до своїх опонентів, а навпаки -- зігрівали та годували їх, браталися, вели бесіди. Тож Віктор Ющенко під час одного з виступів на Майдані навіть закликав своїх політичних противників привозити до Києва побільше людей з Донбасу, щоб вони на власні очі побачили, що відбувається в Києві. Серед сотень тисяч людей у тісному натовпі ніколи не виникало безладу, бійок, і за цього майже не могли продавати свої товари ті з торговців, хто торгував біля Майдану спиртним. Мирний характер процесу на тлі напруженого протистояння -- це, без сумніву, унікальна подія, якою по праву можуть пишатися її автори -- українці. 2. Другою унікальною особливістю помаранчевої революції є те, що вона не зруйнувала правового поля української держави. Нечуваним залишається факт: революціонери не скасовували закони, вони примушували їх виконувати (і не фізичною силою, а силою своєї масовості й організованості). Цей феномен іще потребує свого ретельного дослідження. Адже всі революції тим і відрізняються від еволюційних процесів, що в їх ході відбувається докорінна ломка старого ладу: йдеться про заперечення старих законів й утвердження у боротьбі нових, скинення старої влади і насильницьке встановлення нової. Нічого подібного не було в Україні. Українці піднялися на боротьбу, щоб виконати закон, а не знищити його. Народ став на захист Конституції, а не ради її скасування. Коли після завершення виборів речник В. Януковича Нестор Шуфрич намагався довести, що вибори не можуть бути визнані законними через те, що в країні відбулася революція, то Верховний Суд не зміг задовольнити його скаргу і скасувати вибори, оскільки ця революція не вийшла за рамки правового поля України. В нашій країні, можливо, було презентовано новий тип соціальної революції -- переворот у ставленні народу до своєї долі та своєї влади, усвідомлення ним своєї визначальної ролі в розвитку держави. Український народ фактично виконав статтю Конституції, яка проголошує, що народ є єдиним джерелом державної влади. Отже, революція може відбуватися не тільки тоді, коли слід змінити державний лад, але й тоді, коли цей державний лад треба зробити таким, яким він має бути за Конституцією. І за цього зовсім не обов'язково робити щось силою. Достатньо, щоб ті, хто хоче проігнорувати волю народу, почули й усвідомили, що говорить це самий народ: "Разом нас багато, нас не подолати!". 3. Третьою унікальною особливістю помаранчевої революції став її нерозривний, особливий зв'язок із пісенним мистецтвом. Українці на Майдані ще раз підтвердили своє реноме найбільш пісенної нації світу. Кожного дня народ на Майдані підтримували численні співаки, пісенні колективи, з'явилося багато високовартісних пісень на мотиви революційної боротьби. Відбувався епічний процес, порівнянний із народженням героїчних билин київського циклу або козацьких пісень: гасла виборчої кампанії та заклики і промови лідерів революції відразу увічнювалися у назвах, змісті та куплетах пісень ("Так! Ющенко", "Разом нас багато, нас не подолати!", "На Майдані" та ін.). 4. Ще одна унікальна риса нашої революції -- те, що вона дала поштовх "кольоровим революціям" в інших країнах на теренах колишнього СРСР та стала початком розпаду конгломерату країн, які входять до т. зв. "сфери російського впливу", і побудови в них демократичного суспільства. Першою після України державою, де народ виступив проти фальсифікації результатів виборів і переміг, стала Киргизія. У Південно-Східній Європі та Центральній Азії складається нова геополітична ситуація: Україна стає регіональним лідером серед країн-учасниць ГУУАМ (організації політико-економічного співробітництва Грузії, Узбекистану, України, Азербайджану та Молдови), про що свідчить нещодавня зустріч президентів цих країн на найвищому рівні. 5. Наступна унікальна риса помаранчевих подій -- це їх протікання на фоні небаченого протистояння між двома частинами однієї країни. Але відповіддю учасників революції на таке протистояння стала не громадянська війна, а мирні бесіди і спілкування з прихильниками Януковича, автопробіги. Одними з головних гасел революції стали заклики "Схід і Захід -- разом!", "Донецьк, Донбас, приєднуйся до нас!". 6. Українська революція стала також однією з наймасовіших у світовій історії. На Майдані в Києві збиралося 100, 200, 500 тисяч чоловік, а всього на головній вулиці Києва -- до 1 мільйона людей. В окремі дні на вулицях столиці одночасно перебувало до 2 мільйонів учасників акцій протесту. Водночас на майдани та вулиці більшості сіл і міст України в листопаді -- грудні 2004 року на підтримку В. Ющенка як народного президента та з вимогами про визнання фальсифікації виборів виходили мільйони українських громадян -- і це за того, що найбільш активні учасники революції із регіонів їхали до Києва (а в окремих селах Західної України до столиці виїжджали практично всі чоловіки). Так, 22 листопада на центральну площу Львова вийшли 50 тис. людей; 23 листопада 25 тис. людей зібралося біля міськради Кіровограда, на площі Свободи в Харкові -- 80 тис., біля міськради Одеси -- близько 20 тис., на центральній площі в Чернівцях -- 10 тис. Таким чином, помаранчева революція, яка, за словами американського президента Дж. Буша, надихає народи світу до боротьби за свободу, стала унікальним явищем у світовій історії. Недаремно ж, як говорив В. Ющенко у дні революції на Майдані, протягом кількох тижнів усі новини світових телеканалів починалися розповіддю про події в Києві. Український народ повернув собі право самому вирішувати свою долю, усвідомив свою силу і примусив владу рахуватись із собою. Вперше мирними ненасильницькими методами було покладено початок усуненню від влади злочинної кланово-олігархічної верхівки, що сформувалася внаслідок розкрадання колишнього державного майна. Український народ зробив те, в що ще півроку тому сам не вірив, -- організовано піднявся на боротьбу за свій вибір і переміг. Адже ще весною 2004 року більшість із тих, хто збирався голосувати за В. Ющенка, вважали, що президентом однаково "зроблять" В. Януковича. Це свідчило про те, що наш народ виконав одне з головних завдань, без якого не може існувати повноцінної держави, -- він став політичною нацією. Тобто нацією, яка чітко знає, в якій країні вона хоче жити, яку владу мати, а найголовніше -- вміє відстоювати своє право називатися джерелом влади в країні. І хоча на шляху до побудови справді соціальної держави європейського типу ще належить пройти нелегкий шлях, головні події в історії України відбулися -- українці зрозуміли, що всі вони є українці попри те, якою мовою спілкуються, українці зрозуміли, що ніхто не наведе лад у їхній хаті, крім них самих, українці зрозуміли, що вони можуть усе, якщо мають спільну мету і виступають разом. І ці аксіоми майже щотижня підтверджують події в Україні: щоразу, коли можновладці забувають, кому вони служать, люди збираються разом і кажуть їм і собі: "Разом нас багато, нас не подолати!".

Аліна Безкровна,
Київський національний економічний університет

 

 

Переможна хода помаранчевої революції на пострадянських теренах: чи буде революція в Білорусії?

За останній час ситуація на просторі колишнього СРСР зазнала надзвичайних геополітичних змін. Події в таких країнах, як Грузія, Україна, Молдова та Киргизія, докорінно змінили розстановку сил у регіоні і частково вивели їх із тіні Російської Федерації. "Революція троянд", "помаранчева революція", "рожева революція" та різка зміна політичного курсу в Молдові були визнані в усьому світі довгоочікуваною перемогою демократичного курсу в розвитку цих країн. Але треба чітко усвідомлювати, що всі ці події мали абсолютно різні причини, а також те, що їхні наслідки є досить неоднозначними. Чи існує можливість розвитку аналогічних подій у Білорусії, країні, яку очолює "останній диктатор Європи", як назвала Олександра Лукашенка державний секретар США Кондоліза Райс? І буде перебіг такої гіпотетичної ситуації відносно спокійним, як в Україні, чи некерованим і брутальним, як у Грузії та Киргизії? Таким чином, щоби визначити ступінь вірогідності революційних подій у Білорусії, належить проаналізувати ті фактори, які спричинили виникнення народних протестів у Грузії, Україні та Киргизії. Безумовно, перше місце серед таких чинників за сьогоднішніх умов буде посідати рівень життя населення. Особливо яскраво цей чинник проявився в Грузії, де низькі статки населення зумовили хвилю народного протесту проти неефективної політики тогочасного політичного режиму. Незважаючи на ще гірший стан справ у цій сфері в Киргизії, жалюгідний рівень життя населення тут не став основною причиною заворушень через наявність інших, більш вагомих факторів, а також азіатської специфіки суспільства. Однак саме ця проблема розкрилась у всій своїй "красі" під час погромів та пограбувань магазинів у стилі "революційних подій" у Латинській Америці. В Україні ситуація в цій сфері була набагато кращою, а відтак учасники революції ставили до тодішньої влади зовсім інші вимоги. А що ж у Білорусії? Це ніби й благополучна країна. Середній рівень життя білоруса досить пристойний, ба навіть вищий за середній рівень життя українця, в країні існує надійна та широко розгорнута система соціального забезпечення, рівень безробіття справді низький тощо. Відтак існуючий авторитарний, чи тоталітарний (як кому більше подобається) політичний режим у Білорусії повноцінно використовує більш-менш благополучне існування населення для обгрунтування своїх жорстких дій. Нечисленна і загнана в кут опозиція навіть не намагається критикувати владу за невдалу соціальну політику, оскільки, відверто кажучи, немає за що. На жаль, лише другим за значущістю революційним чинником на пострадянських теренах є свобода слова, політичних поглядів, віросповідання тощо. Треба зазначити також той факт, що в Білорусії утиски з цього приводу зазнали певних змін порівняно з минулими часами: наразі вони мають прихований характер і, зрозуміло, не афішуються. Деякі проблеми в цій сфері існували в Україні, Грузії та Киргизії. Стосовно цього питання Білорусія зазнає суворої критики з боку всіх країн-сусідів, окрім Росії та її сателітів. Періодичні погроми офісів опозиційних рухів, силові припинення масових заходів, арешти політичних опонентів, вождизм Лукашенка та ще багато інших ознак визначають білоруську владу як таку, що виступає проти ідеологічного плюралізму. Щоправда, в країні діють і неурядові громадські організації, які мають на меті розбудову демократії та громадянського суспільства. Вони отримують досить істотні кошти, переважно із США, фактично для боротьби з режимом Лукашенка. Та незважаючи на це, в Білорусії існує відносно невелика кількість людей, незадоволених ситуацією, що склалась у цій сфері: достатньо високий рівень розвитку соціальної сфери дозволяє владі раз-у-раз наголошувати, що в країні впроваджується абсолютно нормальна, корисна та ефективна політика. Третім фактором революцій на пострадянських теренах є несприйняття масами дій політичної верхівки. Саме цей чинник зумовив народний характер революцій у Грузії та Україні. Рівень підтримки політичного керівництва тут був дуже низьким. Це й визначило моменти виникнення цих революцій -- після чергових сфальсифікованих виборів, коли влада намагалася штучно підвищити результати своїх кандидатів. Щодо Киргизії, то тут із приводу "народності" "рожевої революції" існують певні сумніви, які підкріплюються міркуваннями про клановість киргизького суспільства. У Білорусії, по-перше, ситуація характеризується недостатністю і неповнотою інформації -- обмежені можливості політичної діяльності та страх перед каральною машиною держави змушують викривляти будь-які неоднозначні відомості. З офіційного погляду та за даними ЗМІ, які, щоправда, повністю контролюються владою, політичним курсом влади задоволена переважна більшість населення, а проти нього виступає лише купка маргіналів, що отримують кошти від США та інших країн, яким, мовляв, режим Лукашенка заважає встановити контроль спочатку в Білорусії, потім на пострадянських теренах, а зрештою й у всьому світі загалом. Для встановлення істини треба проаналізувати, що саме впливає на рівень підтримки влади народом. Висновок може бути один: рівень підтримки влади народом визначається його ставленням до соціально-економічної політики уряду та до політичної свободи в країні -- двох перших чинників, що зумовили "помаранчеву революцію", "революцію троянд" і "рожеву революцію". А оскільки ці два чинники не викликають у Білорусії народних протестів, то можна досить обгрунтовано говорити про наявність відносно високої народної підтримки дій влади або принаймні про нейтральне ставлення до неї. Зважаючи на відсутність у Білорусії всіх вищенаведених революційних чинників, вірогідність виникнення революції в цій республіці видається досить низькою. Але при аналізі цих факторів слід ураховувати, що інформація із цієї країни, яка доходить до зовнішнього світу, може бути перекрученою або неповною. За цього можна також пригадати, що внутрішня обстановка в Грузії, Україні та Киргизії взагалі не віщувала революції, а поштовх їй дали численні та відверті факти фальсифікації виборів. Зважаючи на нещодавній позитивний для Лукашенка результат референдуму щодо можливості балотуватися втретє на президентську посаду і на той факт, що до виборів президента залишилося зовсім небагато часу, можна очікувати на стрімке зростання активності всіх суб'єктів політичного процесу. Нещодавно Олександр Лукашенко звітував у парламенті про результати діяльності виконавчої влади. Щоправда, звітом його промову назвати складно, оскільки ніхто не міг поставити жодного запитання президентові, а тим більше зажадати відповіді на нього. Крім наведення на радянський манер сухих статистичних фактів щодо здобутків національної економіки, президент Білорусії ще раз застеріг суспільство від "кольорових революцій, які є непотрібними й ініціюються США". Останнім часом Олександр Григорович намагається в кожному інтерв'ю наголосити на цих аспектах народних революцій, заперечуючи їх потрібність для білоруського народу. В зв'язку з цим можна провести паралель із виступом Аскара Акаєва відразу після завершення "помаранчевої революції", коли той наголошував на "неможливості будь-яких революцій у Киргизїі", хоча, як відомо, це його не врятувало. Таким чином, можна прогнозувати, що під час виборів у Білорусії ситуація може вибухнути і мати в подальшому непередбачувані наслідки. І можна напевне казати, що, якщо все дійсно станеться так, то ця революція матиме набагато більш насильницький розвиток, ніж у всіх інших пострадянських республіках, що пережили революції. Буде так тому, що населення, яке боїться суперечити владі в щонайдрібнішому, раптом відчує реальну можливість змінити хоч щось у своєму житті, відчути свою значущість. Як приклад, можна навести "помаранчеву революцію": до неї мало хто вважав, що населення в змозі справляти реальний вплив на події у державі та визначати своє власне майбутнє. А вже у вирі подій дедалі більше й більше людей відмовлялися від принципу "Моя хата з краю, нічого не знаю". Про кривавий характер потенційної революції в Білорусії (дехто вже намагається дати їй назву "картопляної") мовить і той факт, що Лукашенко як досить рішуча і смілива людина не буде особливо вагатися при вирішенні питання про застосування силових методів -- усі законні збройні формування будуть обов'язково відправлені на боротьбу із революціонерами. Рушійними силами потенційної білоруської революції, напевне, будуть представники всіх прошарків і верств населення. На відміну від "помаранчевої революції" тут не буде приділятися така значна увага малому та середньому підприємництву, тому що сучасна економічна модель Білорусії є незрозумілим гібридом елементів вільної і керованої державою економіки. Керувати революцією будуть, як у Грузії, Україні та Киргизії, представники сучасної опозиції, за умови досягнення домовленостей будуть ідеалізовані люди, які уособлювали спротив режиму й опинилися за гратами: вони будуть проголошені "в'язнями тоталітарного режиму", завдяки чому зможуть здобути неабиякі політичні дивіденди. Зрозуміло, що, прогнозуючи таку гіпотетичну ситуацію, слід ураховувати важливе геополітичне значення Білорусії та досвід попередніх революцій в інших посттоталітарних країнах. З огляду на це належить оцінити й можливості іноземного втручання у білоруські події. З одного боку, Росія після декількох відвертих прорахунків у політиці імперського домінування буде намагатись активно й рішуче вплинути на ситуацію таким чином, аби зберегти більш-менш керований режим Лукашенка, оскільки їй доконечно потрібен хоч який "паркан" від НАТО та ЄС, а також і контроль за нафтопроводами, що їх чимало на території Білорусії. З іншого боку, країни ЄС та США не будуть активно втручатись у білоруські події, щоб уникнути ескалації конфлікту з Росією та приховати свою допомогу протестуючим. Адже ці країни істотно залежать від Росії, яка експортує їм значні обсяги палива, чим впливає на кон'юнктуру цін на світовому ринку нафти. Можна говорити й про багато інших аспектів можливої революції в Білорусії, але сьогодні майже ніхто не в змозі впевнено стверджувати, чи дочекається ця країна приходу свята демократії. Час покаже.

Євген Блінов,
Київський національний економічний університет

 

 

Наступна революційна країна -- Білорусія?

Питання про те, чи буде продовжений революційний ланцюг на пострадянських теренах та яка країна буде його наступною ланкою, витає в повітрі ще з часів революційних подій у Грузії 2003 року. Це питання не випадкове, адже історія знає достатньо прикладів, коли щойно трапиться революційний прецедент в одній країні, як з'являються охочі його повторити в інших. XXI століття не вирізняється оригінальністю: не встигли громадяни Грузії облаштувати свою країну найкращим чином уже за нової, молодої та енергійної влади, як і українці запрагнули змін на краще в "своєму домі". Між українськими і киргизькими революційними подіями минуло ще менше часу. Та в принципі, час, коли це мало статися, залежав не так від волі громадян кожної з країн, як від обставин, а саме від дати проведення чергових виборів. З іншого ж боку, після невдалих парламентських виборів у Грузії були й досить вдалі (в тому сенсі, що без революційних ексцесів) президентські вибори в Росії. Власне, в цьому й полягає ключове питання, над яким ламають собі голови якщо не сотні, то десятки аналітиків: де ж на пострадянському просторі вибухнуть наступні революційні події та чи будуть вони взагалі? І які умови мають існувати в країні, щоб спровокувати втручання вулиць у політичне життя держави? Ми ж у своїй статті поставимо питання простіше: чи відбудеться революція в Білорусії? Щоб відповісти на нього, спробуємо проаналізувати, що ж спричинило революційні події аж у трьох країнах із колишнього комуністичного табору протягом усього лише трьох років. Виходить так, що на один рік припадає одна революція. Непогана статистика... Для початку пару штрихів до соціально-політичного "пейзажу" наших "країн-революціонерок" іще до виборів. Отже, штрих перший: наявність влади, яка отримала свої повноваження в результаті розпаду Радянського Союзу та утримувала їх протягом останніх десяти років, не збираючись віддавати, мабуть, ні за яких обставин, хоч і відчувала зміни в настроях населення. Штрих другий: відсутність ринкової економіки, низький рівень життя та бідність населення. А тепер про вибори. В усіх трьох країнах міжнародна місія спостерігачів визнала вибори такими, що не відповідають міжнародним стандартам. У своїх звітах спостерігачі зафіксували кричущі порушення: відсутність свободи слова, погрози та тиск на журналістів, заангажованість державних ЗМІ у висвітленні інформації, незбалансоване надання ефірного часу різним кандидатам, порушення прав опозиційних кандидатів на свободу пересування та зібрання, використання коштів із державного бюджету для фінансування виборчої кампанії провладних кандидатів, голосування виборців по декілька разів, вкидання бюлетенів або їх псування, непрозорий підрахунок голосів, присутність на виборчих дільницях не уповноважених на те осіб, зокрема представників правоохоронних органів та місцевої влади, тиск на виборців (як попередня "обробка" працівників бюджетних структур, так і погрози безпосередньо на виборчих дільницях), абияк складені списки виборців тощо. Окрім вищеназваних прикладів застосування адміністративного ресурсу влада кожної з країн внесла свої особливі "знахідки" в такий важливий політичний процес, як вибори. Так, наприклад, у Грузії мало місце застосування сили (побиття спостерігачів і виборців) та збройні сутички на виборчих дільницях, несвоєчасне відкриття та закриття виборчих дільниць у деяких районах (наприклад, у Кутаїсі голосування розпочалося о третій годині дня замість дев'ятої ранку, натомість у Тбілісі голосування закінчилось о дев'ятій вечора замість восьмої). В Україні на деяких дільницях теж були зафіксовані випадки застосування сили до спостерігачів, однак основним інструментом коригування виборів у першому турі тут стали "каруселі" (масове голосування за відкріпними талонами, до того ж не один раз і не в одному місті), а в другому -- надання доступу до сервера, який автоматично підраховував голоси, представникам Адміністрації Президента. У Киргизії знаряддям, що дало можливість зробити результати виборів такими, якими бажала їх бачити тодішня владна еліта, став майже офіційно визнаний підкуп виборців та неприхований тиск на працівників бюджетної сфери. Мета всього цього полягала у фальсифікації виборів із тим, щоб втримати важелі керування державою в руках чинної влади. Відтак вирішальним фактором, що спричинив революційний сплеск у цих трьох країнах, стали, безперечно, результати виборів, які просто нахабно не збігалися з результатами екзит-полів, а отже, і з настроями та очікуваннями населення. Таким чином, можна визначити основні умови, за яких існує вірогідність революційного вибуху. Це, по-перше, низький рівень розвитку економіки та низький рівень життя, що, певна річ, викликає незадоволення населення політикою чинних можновладців, внаслідок чого й з'являються протестні настрої, які є першим дзвіночком революції. Наступна умова -- наявність опозиційних сил із харизматичним лідером або хоча б із таким, що користується популярністю, та непопулярного й уже всім набридлого представника старої влади в особі президента (причому не має значення, чи це президентські вибори, чи парламентські). Й останній інгредієнт до революційного коктейлю -- фальсифікації на виборах із застосуванням сили та адмінресурсу, в результаті чого -- явна їх невідповідність настроям населення та результатам екзит-полів. Давайте тепер подивимося, що ж ми маємо в Білорусії. Рівень життя та розвиток економіки не надто прогресивний, але, як вважає переважна більшість громадян цієї держави, вищий, ніж у деяких країнах СНД. З опозиційними силами в Білорусії справи кепські: їх небагато, та й харизматичного лідера вони не мають, та й О. Лукашенко робить усе, щоб їх кількість не зросла, а лідер так і не з'явився. Натомість сам пан Лукашенко -- достатньо харизматична особистість, а до того ж він і досі не втратив своєї популярності серед населення Білорусії. Тож незважаючи на те, що президентські вибори в наших сусідів не за горами (у вересні 2006 року), і судячи з усього вищесказаного, можна зробити висновок, що ліміт революцій на теренах країн посткомуністичного табору вичерпався. Хоча, що ми, люди, можемо прогнозувати: три попередні революції сталися так несподівано, причому як для світової спільноти, так і для самих громадян цих держав, що й ті й інші самі надзвичайно здивувалися. І якщо ніхто з політологів не спрогнозував революційних подій в Україні, то про що можна говорити? Хоча нині як політологи, так і самі державні діячі стали вже досвідченішими та мудрішими, дивлячись на приклади цих трьох країн. Але, як кажуть, розумний учиться на чужих помилках, а нерозумний -- на своїх власних. Тож майбутнє покаже, хто які висновки зробив із недавніх подій.

Ольга Линник,
Національний університет "Києво-Могилянська академія"

 

 

Помаранчева революція: урок року для Росії

Українські помаранчеві події викликали в російської політико-економічної еліти дуже протилежні оцінки та почуття. І якщо в оцінках більшості політиків переважав негатив, то бізнес в основному відмовчувався, надто уважно спостерігаючи за подіями. Провідні російські політтехнологи висловили розчарування результатами виборів в Україні, а дехто навіть почав вести мову про можливість повторення "помаранчевої революції" в Росії. Думки розділилися… Директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін назвав українські вибори нечесними і несправедливими. Інший відомий політтехнолог Гліб Павловський, який брав найактивнішу участь у кампанії Віктора Януковича, в поразці цього кандидата звинувачує Леоніда Кучму. Натомість політтехнолог Сергій Марков звинувачує в усьому штаб Віктора Януковича та "інтриги українських кланів". Тепер, на його думку, перед Віктором Ющенком стоїть насамперед завдання щодо "легітимації, втихомирення незгодних і звільнення від власних соратників". За цього всі експерти сходяться на тому, що характер російсько-українських відносин зміниться. У той же час Кремль скрупульозно осмислює підсумки виборів в Україні, на відміну від надісланих ним політтехнологів. Радник Президента Росії Андрій Ілларіонов, відомий своїми незалежними поглядами, назвав перемогу Віктора Ющенка "уроком року" і висловив припущення, що це допоможе Росії позбутись імперського комплексу. Судячи з того, як розвиваються події, європейський чинник набуватиме величезного значення для обох наших країн. За цього Україна для Росії справді має всі шанси стати європейським поводирем. Зрозуміло, що наразі не виникне цілковито нових відносин між двома країнами. Але й повернення до "кучмівських" часів теж не буде. Якийсь час триватиме певний перехідний стан, у період якого будуть упроваджені загальноприйняті цивілізаційні стандарти (настільки, наскільки Москва буде готова до них). А далі Москві дедалі більше треба буде замислюватися над ситуацією всередині власної країни. І справа не так у тому, що наближається 2008 рік (рік президентських виборів у Росії), адже не так він уже близько, а за цей час багато чого може ще відбутися, як у тім, що апробована стратегія не спрацьовує. Не спрацьовує стратегія просвітницького тоталітаризму, не спрацьовує ідея сучасної цивілізованої імперії, а тим часом втрачається ресурс популярності влади. Тому Путіну доведеться це якось вирішувати. У Москві з'явився цілий шерег тих, хто прагне влаштувати чергову російську революцію, -- і "Родіна" (партія Дмитра Рогозіна) в їх числі. Ірина Хакамада стверджує: "Помаранчева революція дуже сильно вплинула на людей, на їхній настрій. Вони зрозуміли, що можна боротисЬ і перемагати. Недарма нині в Росії так багато виступів пенсіонерів, студентів, молоді, -- й усі вони йдуть слідами помаранчевої революції". Із цим згодні багато політологів. Відомий політолог Станіслав Бєлковський теж прогнозує, що в Росії дійсно можлива помаранчева революція: адже росіяни більше за українців схильні до бунту за ідеали, тож якщо не відбудеться модернізації російської влади, їй доведеться пожинати українські уроки. На мою думку, перед Україною не стоїть завдання експортувати революцію. Наше завдання -- зробити успішними результати революції. Відкривши шлях для природного розвитку демократичних рухів усередині суспільства, ми отримаємо унікальну можливість будувати свої відносини з усіма країнами на принципово новій, взаємовигідній, цивілізованій основі. Економічні та політичні наслідки цієї перемоги важливі для Росії, адже Росія лише тоді стане сучасною і демократичною, коли перестане бути формальною чи неформальною імперією, -- і з цих позицій Україна є для Росії найважливішим партнером. А. Кваснєвський в одному з інтерв'ю сказав, що Росія дуже ревниво спостерігає за тим, що Україна починає рухатись у бік Заходу, й украй болісно сприймає її наміри вступити як до ЄС, так і до НАТО. Зауважимо, що наскільки нам відомо, через позицію Польщі під час помаранчевої революції додалося проблем і в без того не безхмарних взаєминах Варшави і Москви. Ось формула відносин із східним сусідом від А. Кваснєвського: "Із Росією необхідно вибудовувати щонайкращі стосунки. Та, звісно, вони залежать від двох сторін. Гадаю, Росія чудово розуміє, що Польщі було вкрай необхідно ввійти до Європейського Союзу. Що ж до економіки, то я цілковито переконаний: і нам, і Україні потрібні добрі взаємозв'язки з Росією. І, як на мене, це можливо. Погляньте, які чудові відносини в РФ із Німеччиною, Францією, Великобританією -- найважливішими членами ЄС. Тож не бачу жодних причин, щоб точно такі само гарні зв'язки Росія не могла мати з іншими членами ЄС -- Польщею, Литвою, Чехією, Словаччиною й у майбутньому -- з Україною. Політично не бачу тут жодних проблем. Хоча, звісно, розумію: психологічно все, що пов'язано з Україною, є дуже болючим для Росії, оскільки збереглося багато різних контактів, спогадів". Росія певною мірою пристосовується до нової України. І все ж помаранчева революція -- це попередження для декого... Багатьох у Росії приваблює помаранчева революція, багато хто в Росії заздрить Україні. Все ж помаранчева революція зробила Україні небувалий за своїм розмахом піар. Три тижні наша країна не сходила з перших шпальт ЗМІ всіх країн світу, лише згодом віддавши першість подіям, пов'язаним із цунамі. Така пильна увага й допомога людства накладає відповідальність і не дозволить розслабитися. Стимулом до дії буде й критика незалежних ЗМІ, і діяльність опозиції. Та головне -- психологія нової української влади відповідає духу світових глобальних тенденцій, що за правильної поведінки забезпечить країні попутний вітер. Збіг усіх цих обставин -- той шанс, який дається раз у житті, і головне -- не прогавити його. Отже, давайте змагатися країнами, але не в корупції, окозамилюванні, чиновництві без почуття обов'язку, відмиванні капіталу, обмеженні прав і свобод, а в русі, націленому на забезпечення гідного життя: доступного житла, розвитку наукомістких секторів, підвищенні рівня охорони здоров'я та освіти. І не надто важливо, хто буде лідером, якщо це реальне лідерство, підтверджене великими успіхами в політиці й економіці. Сьогодні шанс стати лідером є в України, та й для Росії це корисно. Однак цей шанс треба реалізувати. І не плутайте наш оптимізм з ейфорією -- як писав Б. Пастернак, "побед от поражений ты сам не должен отличать".

Олександра Маліченко,
Київський національний економічний університет

 

 

Посилення зовнішньополітичної співпраці -- передумова розвитку якісно нової української дипломатії

Нарешті світ побачив змінену Україну, й у наших силах закріпити такі загальнолюдські цінності, як демократія, права людини, верховенство права, свобода ЗМІ у власній країни. Поліпшення життя кожного громадянина України нерозривно пов'язане з припливом іноземних інвестицій, реалізацією крупних міжнародних проектів. Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрями її зовнішньої політики загалом залишаються незмінними з часу проголошення незалежності в 1991 році. Україна послідовно й неухильно будує свою зовнішню політику на основі суворого дотримання принципів міжнародного права, Статуту ООН та інших міжнародно-правових актів. Така позиція нашої держави закріплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 року "Основних напрямах зовнішньої політики України" -- концептуальному документі, на якому базується та на основі якого розвивається зовнішньополітична діяльність України. На даному етапі можна визначити такі три основні напрями зовнішньої політики України:
1) розвиток двосторонніх міждержавних відносин;
2) європейська інтеграція;
3) багатостороння дипломатія.
У двосторонніх відносинах пріоритетними є два напрями діяльності української дипломатії:
- відносини із сусідніми країнами;
- взаємини із стратегічно важливими партнерами та впливовими державами світу.
Європейська інтеграція в першу чергу означає:
- подальше політичне та інституційне зближення з ЄС та еволюційне просування до кінцевої мети;
- входження України до Європейського Союзу;
- адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий інтеграційний елемент;
- поглиблення відносин України з НАТО як однією з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабільності та безпеки.
В рамках багатосторонньої дипломатії можна виділити такі пріоритетні напрями зовнішньополітичної діяльності:
- забезпечення ефективної участі держави в діяльності міжнародних організацій;
- налагодження ефективного регіонального та субрегіонального співробітництва, посилення ролі України в регіональних і субрегіональних організаціях, форумах та об'єднаннях;
- активізація діяльності в багатосторонніх домовленостях у галузі роззброєння, в т. ч. ядерного, заходах довіри, в миротворчих та миропідтримуючих операціях, безпекових режимах і контрольних механізмах.

Відтак Міністерство закордонних справ України визначило такі пріоритетні завдання своєї діяльності на 2005 рік:
1. Програма оновлення МЗС "Українська дипломатія назустріч людям". Передусім це означає подальші системні зміни в діяльності міністерства, які дозволять оптимізувати його роботу відповідно до кращих європейських зразків.
2. Програма "Відкриємо світ для українців".
2.1. МЗС прагнутиме втілити в життя ідею про створення спільного реадмісійного простору ЄС--Україна--РФ.
2.2. МЗС працюватиме над приєднанням України до Європейської угоди про молодіжну картку, Угоди про Центр європейських мов та до Болонського процесу.
2.3. МЗС активізує переговорний процес з метою посилення правового захисту українських трудящих-мігрантів та спрощення процедури працевлаштування наших співвітчизників за кордоном.
3. Програма "Кордони України: прозорі для людей і бізнесу, закриті для злочинців". МЗС буде активним провідником політики максимального спрощення процедур прикордонного контролю для подорожуючих і перевізників.
4. Програма "Європейська і євроатлантична інтеграція -- це передусім демократичні цінності і стандарти". Основою євроінтеграційних дій України повинен стати План дій Україна--ЄС, що має адекватно відповідати сучасним реаліям наших відносин з ЄС і містити завдання, реалізація яких виведе Україну на якісно новий рівень відносин з цією організацією. Українська дипломатія має зосередитися на встановленні якісно нових, динамічних і взаємовигідних відносин із Брюсселем, Лондоном, Парижем, Берліном, Римом і рештою європейських столиць, зацікавлених у зміцненні загальноєвропейського політичного, економічного, культурного і безпекового простору.

5. Програма "Зовнішньоекономічна активність -- гарантія процвітання держави, її енергетичної безпеки, створення нових робочих місць". Зважаючи на значну залежність України від одного джерела постачання енергоносіїв, пріоритетом має стати диверсифікація шляхів і джерел їх надходження в Україну.
6. Програма "Українська культура у світі. Вихід у світовий цивілізований простір". МЗС дбатиме про участь наших громадян у відзначенні міжнародних років та в усесвітніх кампаніях, проголошуваних міжнародними організаціями. Особливою нагодою є проголошення Києва Європейським регіоном 2005 року.
Такими є офіційно задекларовані пріоритети діяльності української дипломатії. На папері вони залишаються незмінними ще від часу проголошення суверенітету України, але їх реалізація залежить насамперед від лідера, що веде Україну шляхом розвитку в одному або декількох напрямках. Діяльність дипломатії України можна умовно поділити на два періоди: "дореволюційну" і сучасну. Такої активної зацікавленості у співпраці з Україною ще не було за всі роки державної незалежності. Можна стверджувати, що ми заново розбудовуємо зовнішні стосунки, закладаючи в їх основу вже інший зміст та принципи. Ні для кого не секрет, що позиція нашої держави на світовій арені була доволі відчуженою і далекою від відкритої співпраці з розвиненими країнами. І передовсім це було зумовлено стриманістю та обережністю цих країн у відносинах з Україною з огляду на наші власні внутрішні негаразди, які неможливо було приховати за ковдрою обіцянок, уявних успіхів та примарної й сумнівної діяльності всередині країни. Зацікавленість Заходу в результатах президентських виборів була викликана здебільшого необхідністю остаточного визначення ролі та місця України в процесі євроінтеграції. Було зрозумілим, що міжнародне майбутнє України будуватиметься залежно від обраного нею шляху. А світовий досвід неспростовно доводить, що тісне співробітництво з багатьма країнами та світове визнання є запорукою успішного розвитку будь-якої країни -- і навпаки. У світлі проведеної виборчої кампанії та поствиборчих потрясінь світові лідери прагнули побачити перші зовнішньоекономічні кроки новообраного глави держави та його команди. Західна преса уважно спостерігала, чи вдасться Президентові Ющенку зробити цей життєво необхідний та важкий "шпагат" між Сходом і Заходом, особливо зважаючи на напруження, що виникло у відносинах із Росією. Основною метою, яку поставив перед собою Президент, плануючи свої перші закордонні візити, було презентувати Україну, заручитися підтримкою своїх планів щодо подальшого розвитку країни з боку основних стратегічних партнерів, зарекомендувати нашу країну як серйозного європейського партнера. Незважаючи на загальне захоплення нашою країною та зокрема Президентом В. Ющенком, західноєвропейські країни не поспішають робити кардинальні і бажані для нас кроки. Цей феномен не має однозначного негативного чи позитивного забарвлення. З нашого боку, ми виказуємо тверді наміри та готовність діяти відповідно до поставлених цілей. З іншого боку, західноєвропейська спільнота може повірити нам на слово, але ефективніше було би довести їй реальними справами, що ми варті довіри. Окрім дотримання курсу на євроінтеграцію, Україна зацікавлена в надійних добросусідських зв'язках із Росією, тим більше, що країни Європи також мають свої мотиви щодо позитивного розв'язання цього питання. Нагадаємо, що відразу ж після церемонії інавгурації Президент України Віктор Ющенко здійснив робочий візит до Росії, а згодом і Президент Росії Володимир Путін -- поїздку до Києва. Напруження відчувалося з обох сторін, усі очікували, яким же чином ці два лідери зможуть залагодити помилки минулого та домовитися про майбутню співпрацю. Пильна увага зарубіжної преси до відносин нової України зі старою Росією пов'язана насамперед із тією неоднозначною ситуацією, в якій опинився Президент Росії під час українських виборів та після оголошення їх легітимних результатів. У зв'язку із цим одна з відомих німецьких газет зауважувала: "Незважаючи на всі дипломатичні вирази та жести, візит російського президента Володимира Путіна в Київ засвідчив одне: час московського диктату, котрий тривав за часів правління Леоніда Кучми, назавжди залишився в минулому". За цього зацікавленість обох сторін у розвитку плідних відносин має доконечно різну природу. Кремлівський керівник розуміє, що колишні радянські республіки поступово виходять із-під його контролю. Натомість для В. Ющенка також важливе партнерство з Росією, з одного боку, з економічних та стратегічних причин, з іншого -- для привернення на свою сторону жителів Східної України, які здавна віддають перевагу україно-російським відносинам перед європейським вектором. Але це жодним чином не впливає на пріоритети українського президента. Саме про такі пріоритети й свідчить його стримана позиція щодо входження України в єдиний економічний простір із Росією, Білорусією та Казахстаном. Адже зрозуміло, що єдиний економічний простір завжди вигідний країні з більш стійкою та сильною економікою, якою в цьому випадку є Росія. Тож про входження в ЄЕП можна говорити лише в тому разі, якщо це не заважатиме процесу інтеграції в ЄС. Національні інтереси України потребують її утвердження як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС. У зв'язку з цим є необхідним чітке та всебічне визначення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України до європейського політичного, інформаційного, економічного та правового простору. Основними напрямами євроінтеграційного процесу є:
- адаптація законодавства України до європейського законодавства, забезпечення прав людини;
- економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС;
- інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки;
- політична консолідація та зміцнення демократії;
- адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС;
- культурно-освітня і науково-технічна інтеграція;
- регіональна інтеграція України;
- галузева співпраця;
- співробітництво в галузі охорони довкілля;
Такої зовнішньополітичної активності не проявляв і, як результат, такого успіху не мав жоден із попередніх президентів України, на яких також покладалися певні надії. Очевидним є те, що сучасна Україна піднімає свій статус в очах Європи, тим більше, що в своїй політиці зближення український президент як у Брюсселі, так і в Страсбурзі робив наголос на темпах. Навіть якщо Україні ще доведеться пройти довгий шлях до повноправного членства в Європі, перша з основних цілей уже досягнута -- це створення спільних духовних і моральних цінностей.
Візит української делегації на Всесвітній економічний форум у Давосі та виступ Президента на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи у Страсбурзі ще раз засвідчили, що перед світом постала сучасна українська нація. Було наголошено на важливості взаємовигідного партнерства з усіма сусідами як на Сході, так і на Заході, на конкретних стратегічних цілях та необхідності підтримки України європейськими інституціями. Президент В. Ющенко повідомив про ряд кардинальних кроків, що їх Україна планує зробити найближчим часом. Серед них:
- перетворення української економіки на соціальну ринкову систему;
- відновлення основ макроекономічної стабільності;
- боротьба з корупцією;
- утвердження справедливого правосуддя;
- залучення інвестицій.
Було підкреслено, що Україна, зі свого боку, може зробити вагомий внесок у розбудову нової об'єднаної Європи шляхом:
- активізації співпраці в сфері забезпечення безпеки і стабільності, особливо в регіонах спільного сусідства;
- активної участі в досягненні цілей європейської політики безпеки й оборони;
- збереження стабільного енергопостачання Європи;
- боротьби з міжнародним тероризмом та організованою злочинністю.
Польща, як і уряди інших шести нових членів ЄС зі складу колишнього радянського блоку, не має жодних сумнівів у тім, що буде фатальною помилкою, якщо двері в Брюссель залишатимуться закритими для України. Щодо візиту української делегації на чолі з Президентом України Віктором Ющенком до Німеччини, то з упевненістю можна сказати, що перед депутатами Бундестагу стояла людина, яка має такий рівень довіри свого народу, що йому може позаздрити будь-який демократичний лідер. Візит Президента до США було визнано тріумфом В. Ющенка та тріумфом України не тільки членами української делегації, а й американською та європейською пресою. Одним із головних його досягнень можна назвати докорінно нову тональність й атмосферу спілкування, що виникла під час багатьох зустрічей у Вашингтоні. Помаранчева революція стала досягненням не тільки українців. Для багатьох народів вона може слугувати прикладом того, як мирно та без насилля добиватись успіху в боротьбі за свої права. Саме в цьому полягає унікальність нашої революції, яку ще раз довели події в Киргизії. Для США цей факт є надзвичайно важливим. Західна преса із захватом висвітлювала візит Президента Ющенка до США. Його називали "українським героєм", "реформатором", нагороджували за мужність, вітали оваціями та помаранчевими деталями в одязі. Було виголошено обіцянки прийняти Україну в СОТ, НАТО і навіть у ЄС. Але процес ліквідації бар'єрів на шляху тісного американо-українського партнерства від цього не стає простішим. У ході свого візиту до США В. Ющенко зустрічався з американським президентом Дж. Бушем, віце-президентом Р. Чейні, державним секретарем Кондолізою Райс, у Чикаго -- з представниками численної української діаспори. Але особливою подією став виступ Президента України перед членами Сенату і Палати представників. У цьому зв'язку слід наголосити, що далеко не кожному світовому лідерові надавалася така можливість. Окрім чеського президента Вацлава Гавела, честь виступити перед двома палатами Конгресу не мав жоден із східноєвропейських політиків, включаючи російських керівників. Варто лише згадати, як лише років зо два тому США вживали надзвичайних заходів для того, щоб уникнути зустрічі з тогочасним главою української держави. В той час перед самітом НАТО--Україна в Празі Л. Кучма був оголошений небажаною персоною. Тим не менше коли Леонід Кучма все ж таки приїхав за рубіж для того, щоб узяти участь у засіданні Ради євроатлантичного партнерства, організатори швиденько змінили порядок розміщення його учасників, використавши для цього французьку абетку. В результаті сусідами президента США Дж. Буша та прем'єр-міністра Великобританії Т. Блера замість Президента України виявилися представники інших держав. Сьогодні тісного контакту з Україною не боїться ніхто. Але навіть героїчна аура В. Ющенка не може так просто знищити існуючі жорсткі бар'єри. Попри те, що В. Ющенко гучно постукав у двері міжнародних організацій, американський уряд до цього часу неохоче звертав увагу на наші прагнення до швидкого вступу в СОТ і НАТО. Американські конгресмени багато аплодували, коли Віктор Андрійович говорив про спільні для США й України демократичні цінності, наприклад про свободу преси або про ліквідацію в Україні ксенофобії й антисемітизму, забезпечуючи за цього дотримання прав національних меншин. Український президент попунктно перерахував, що Київ розраховує отримати від Вашингтона: допомогу у вступі України до СОТ, НАТО та ЄС, скасування поправки Джексона--Веніка, що обмежує доступ українських товарів на американський ринок, надання Україні статусу країни з ринковою економікою та послаблення візового режиму для українських бізнесменів, студентів і політиків. Для Америки видається життєво важливим підтримати В. Ющенка та його реформаторські ідеї. Можна з гордістю стверджувати, що після помаранчевої революції в світі з'явилась нова "хвороба" -- україноманія. Але незважаючи на таке приязне ставлення країн до України важливо не забувати, що подібний кредит довіри -- це питання часу, який необхідно використати правильно. Для того щоб допомогти втілити в життя всі наші прагнення, світові лідери очікують від керівництва країни реальних, прозорих, раціональних, економічно обгрунтованих та виважених кроків, а не тільки обіцянок і планів. Вони хочуть бути впевнені, що та країна, яку на світовій арені так яскраво й щиро представляє Президент України Віктор Ющенко, дійсно варта того, щоб, можливо, заплющуючи очі на деякі невирішені проблеми, розглядати її як рівного партнера й урешті-решт дозволити їй грати за загальними правилами. Своєю чергою, Україна в даний момент докладає неабиякі зусилля, щоб справити вигідне перше враження на країни світу. Як відомо, шанс справити перше враження буває тільки раз. А нам усупереч усім правилам такий шанс дано вдруге. І на основі результатів уже зроблених кроків нового президента та його команди в сфері зовнішньополітичних зв'язків можна сказати, що ми це перше враження справили. Тепер основною проблемою є закріплення цього ефекту та підтвердження справами задекларованої позиції. Складається враження, ніби Україна різко розірвала кайдани режиму і тепер швидкими кроками намагається надолужити згаяний час, плідно використати всі втрачені за роки незалежності шанси і зайняти гідну позицію серед рівних собі країн. Важливо, щоб не тільки ми усвідомлювали власний потенціал, але й наші партнери з довірою ставилися до наших планів і дій. Україна нарешті приступає до реалізації своїх амбітних планів. Ніхто не гарантує, що шлях цей легкий і короткий, але, як відомо, доля сприяє тим, хто йде вперед. Отже, ми маємо бути готові пройти разом із нашою країною цей важкий, вимучений, але такий омріяний шлях крізь терни до зірок.

Ірина Бурба,
Київський національний економічний університет

 

 

Помаранчева революція в оцінках західної та російської преси

Помаранчева революція листопада-грудня 2004 року, що, безумовно, відкрила нову сторінку історії української нації, продемонструвала також видимі зміни в міжнародній політиці. Європа та світ стикнулися з неочікуваним викликом нової хвилі демократизації -- найпотужнішої з часів оксамитових революцій у Центрально-Східній Європі кінця 80-х років та розпаду Радянського Союзу. Очевидно, що Україна стала модним сюжетом для всього Заходу з кінця листопада 2004 року. Це трапилося тоді, коли сотні тисяч українців вийшли на вулиці та площі, щоб захистити свої виборчі права. Ані Віктор Ющенко особисто, ані жоден інший опозиційний лідер не могли навіть мріяти про таку потужну й довготривалу увагу західних політичних еліт та мас-медіа. Ось як про це писала лондонська газета "Financial Times": "Українські президентські вибори виправдали серйозні побоювання тих, хто пророкував, що вони будуть затьмарені широко розповсюдженим залякуванням та шахрайством. Влада порушила всі можливі правила, щоб перетягнути канат на користь свого кандидата, прем'єр-міністра В. Януковича. <...> Українці знали, що їхня країна має зробити важливий історичний вибір, й активно приходили на виборчі дільниці. Вони продемонстрували, що якщо з'явиться такий шанс, Україна може стати державою зі справжньою європейською демократією, яку не компрометує ні її минуле, ні географічна близькість до авторитаризму в російському дусі. Мільйони людей показали, що вони прагнуть політичної свободи. Ще мільйони та мільйони зробили б те ж саме, якби їхній розум не був затьмарений страхом та маніпуляціями в ЗМІ". Американська газета "Chicago Tribune" також відгукнулася на події в Україні, заявляючи, що США та практично всі країни Західної Європи не погоджуються з підсумками голосування, і що відлуння протесту дійшло й до української діаспори в Чикаго: "США та Західна Європа не можуть дозволити Росії знищити завойовані дорогою ціною здобутки демократії в країнах колишньої радянської імперії, особливо в такій важливій державі, як Україна". "Листопад. Цей місяць в Європі -- місяць громадянської непокори, повстання проти зловживання владою, проти брехні керівництва. 15 років тому сотні тисяч мешканців Праги на площі Вацлава брязкотіли в'язками ключів -- це був похоронний дзвін за комуністичними керівниками. А в Києві та інших містах з неділі збираються сотні тисяч українців, бо більше не хочуть миритися з нахабною фальсифікацією виборів", -- писала австрійська газета "Die Presse". А ось як про ці події відгукувалося німецьке видання "Die Welt": "Ми -- народ". Ці слова в різному виконанні було постійно чути в ніч після голосування. І дійсно: запізніла нація прокинулася. Все, що виникло на просторі між Доном і Дніпром, -- й елементи громадянського суспільства, і європейське самоусвідомлення, -- все це ще п'ять років тому багато хто вважав неможливим". Вийшло так, що не сама опозиція, а українське суспільство зачепило потаємний нерв Заходу, розпочавши мирну битву за демократію та верховенство права на холодних вулицях і майданах України. Після повністю сфальсифікованого другого туру президентських виборів негайна та переконлива реакція українського суспільства підштовхнула лідерів Заходу до негайної й однозначної реакції. Без тривалих сумнівів і зволікання США, Європейський Союз, Канада задекларували невизнання офіційних результатів, що не відповідають справжньому вибору українського народу. Так, у газеті "Washington Post" висловлювалася думка про те, що "Сполучені Штати мають докласти максимум зусиль для розкриття фальсифікацій під час українських виборів. Якщо ж змінити результати виборів виявиться неможливо, Вашингтон має висловити підтримку українцям у їх прагненні до демократії та виступити проти застосування владою сили до демонстрантів. США мають ужити заходів щодо українських чиновників та бізнесменів, пов'язаних із фальсифікацією результатів виборів, припинити співробітництво з Януковичем, а також надати підтримку демократичним політичним партіям України. Президент Буш не повинен залишатися пасивним спостерігачем перед лицем масштабної російської інтервенції в Україну". Окрему увагу хотілось би приділити висвітленню в західній та російській пресі впливу т. зв. "російського фактора" на події в Україні та ролі в них самого В. В. Путіна. Так, у польському виданні "Gazeta Wyborcza" була висловлена думка про те, що вибори в Україні можуть виявитися корисним уроком для всіх пострадянських народів. Це одна з причин, чому Москва так сильно в них втягнута: "Шкода, що Путіна не було в Києві 23 жовтня, коли понад 120 тис. прихильників Ющенка прийшли на бульвар Лесі Українки продемонструвати владі, що вони не дозволять вирішувати питання вибору нового президента інакше, як шляхом голосування. Шкода, бо тоді б він мав можливість переконатися, наскільки правим був Л. Кучма, коли назвав свою книгу, що вийшла рік тому, "Україна -- не Росія". Путін може почути тут те, що нещодавно почув Жириновський, коли приїхав до Києву. Його київська молодь вітала вигуками "Чемодан, вокзал, Москва!" А в російському виданні Газета.ru серед іншого писалося про те, що, "обираючи шлях цілковитої підтримки Януковича, влада Росії зробила перший, але дуже важливий крок до ідеї силового втручання в справи України у випадку невдалих результатів для кандидата, якого вона підтримує. І в інтересах у першу чергу російського суспільства не допустити такого розвитку ситуації. Ця загроза, яка буде актуальною протягом усього листопада, більш серйозна, ніж нашестя російських політтехнологів у "матерь городов русских" та околиці і для України, і для Росії. Україна восени 2004 року не повинна стати новою Чехословаччиною 1968 року. Це для Росії є більш важливим, ніж перемога на виборах в Україні кандидата Януковича або Ющенка". Проблема впливу "російського фактора" привертала увагу багатьох британських газет. Так, за оцінками "The Economist", "перемога Ющенка стала би серйозним ударом для пана Путіна, який двічі приїздив в Україну під час виборчої кампанії на підтримку Януковича (хоча він і заперечує, що їздив в Україну саме за цим). Президентові Росії стало б значно складніше продовжувати встановлювати свій контроль над колишніми радянським республіками, якби одна з них (друга за величиною) вислизнула з його рук і стала би на західний шлях." На думку ще однієї лондонської газети -- "The Times", для того щоб "уникнути появи на карті світу нових "гарячих точок", таких як Ель-Фалуджа, ми маємо зрозуміти, в чому ж насправді полягає причина конфлікту в Україні. А це -- прагнення Росії посилити свій вплив на сусідні держави, дестабілізуючи ситуацію в них та заявляючи про своє право повернути "втрачені" території". Схожа позиція була оприлюднена й у "Financial Times": "Перетягування каната в Україні, крім усього іншого, раптом зіштовхнуло Захід та ЄС з неприємним зовнішнім аспектом авторитаризму, який президент Путін останнім часом насаджує в своїй країні. Путін, котрий якось назвав розпад СРСР трагедією, хоче зібрати в одне ціле стільки земель, скільки зможе, та створити якщо не формальну імперію, то реальну сферу впливу". Отже, без перебільшення можна сказати, що помаранчева революція спричинила в західній пресі, передусім у німецькій, але також у американській, британській, польській, справжній "інформаційний феєрверк". Ця тема просто не сходила з перших сторінок закордонних видань.

Олена Панаріна,
Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

 

Помаранчева революція очима західної преси

Є дещо сильніше за всі на світі війська: це ідея, час якої настав. Віктор Гюго

Пробувати дати оцінку тим подіям, які отримали назву "помаранчева революція", -- справа досить невдячна. Оскільки ж, за висловом Гегеля, "сова Мінерви вилітає в сутінках", то, напевно, слід відмовитися від будь-яких претензій на наукову об'єктивність, а тим більше від спроб "розставити всі крапки над і": усе ж таки історія -- найкращий суддя. Тим більше, що точок зору на події листопада-грудня 2004 року безліч і вони є, м'яко кажучи, доволі розбіжними. Однак як і будь-яке суспільно-політичне явище, та й ще загальнонаціонального масштабу, помаранчеву революцію можна та необхідно досліджувати під безліччю кутів зору. Одним із них може бути той резонанс, що отримали ці події у ЗМІ, привернувши до України пильну увагу всього світу. Цілком закономірно, що на шпальтах газет висловлювались абсолютно різні думки, однак можна стверджувати, що загалом у кожній країні національні ЗМІ відображали суспільно-політичну дискусію, що на той час реально мала місце, мабуть, повсюди. Враховуючи ту широкомасштабну підтримку, яку отримав помаранчевий Майдан з боку представників Заходу, зокрема Європарламенту, ОБСЄ, країн-членів ЄС, української діаспори в США та Канаді та ін., а також відмічаючи досить таки невиразний імідж України у світі напередодні зазначених подій, піднесеність оцінок і надзвичайна зацікавленість, продемонстровані західними ЗМІ при висвітленні помаранчевої революції, набувають особливої актуальності та викликають справжній інтерес у першу чергу в самих українців. Іншими словами, "той, хто має вуха, нехай почує". Слід також відзначити, що вже видано декілька аналітичних хронологій помаранчевої революції, написаних професійними журналістами та істориками. Тому актуальніше та цікавіше проаналізувати не так хронологію висвітлення подій у західній пресі, як її тематичне забарвлення, оцінки, ставлення, критику чи підтримку, а також наявність або відсутність зрушень у загальному ставленні до України на Заході, що можливо обгрунтувати лише за допомогою якісно-кількісного аналізу, тобто контент-аналізу, різновид якого (який іноді називають експрес-аналізом) і застосовується в даному дослідженні. Для дослідження були обрані публікації в авторитетних виданнях Європи, США та Канади, які, власне, й представляють собою Захід (усього в близько 300 виданнях). Щодо часових рамок дослідження, то для цього передовсім слід визначитися із часовими межами самої помаранчевої революції: у широкому розумінні, вона почалася разом із неофіційним стартом президентської кампанії--2004 (а на думку деяких дослідників, навіть з акції "Кучму -- геть!") і завершилася інавгурацією В. А. Ющенка; у вузькому розумінні, йдеться про часові межі існування "помаранчевого Майдану", тобто з 22 листопада по 8 грудня (дата "пакетного голосування" у ВРУ щодо конституційної реформи та змін до закону "Про вибори Президента України"). Хоча, цілком природно, існують й інші погляди на ці часові рамки, починаючи з того, що протестні настрої в українському суспільстві визрівали досить довго, і закінчуючи тим, що наметове містечко розібрали лише напередодні інавгурації Президента України тощо. В нашому випадку часові рамки появи публікацій, присвячених помаранчевій революції, було визначено як період з 1 листопада 2004 року по 31 січня 2005 року (див. мал. 1). Кількісний аналіз цих матеріалів показав, що максимальну увагу Україні в західних ЗМІ було приділено в період з 22 листопада по 31 грудня 2004 року. На мал. 1 також видно зростання кількості публікацій, починаючи з 24 січня 2005 року, тобто в період, коли В. А. Ющенко робив свої перші кроки після інавгурації, але цей сплеск міжнародної уваги можна віднести скоріше вже до дивідендів помаранчевої революції. Таким чином, нами було проаналізовано тематику публікацій у західних ЗМІ за період з 22 листопада по 31 грудня 2004 року, що певною мірою відображає дещо усереднений підхід до часових меж такого багатовимірного феномена, як помаранчева революція. Отже, за допомогою якісно-кількісного аналізу публікацій, які вийшли в світ у зазначений період, кожну з них було умовно віднесено до кількох рубрик із визначенням інтенсивності уваги до висвітлюваних у цих рубриках тем у західних ЗМІ, що відображено в таблиці 1. Таблиця 1. Тематичний рейтинг публікацій про Україну в західних мас-медіа Тема Кількість публікацій Зовнішньополітичні аспекти помаранчевої революції Імперська політика РФ: втручання В. В. Путіна у перебіг подій в Україні 40 Міжнародна боротьба за Україну 30 Можливість експорту помаранчевої революції у РФ 10 Україна і ЄС 8 Україна і НАТО 3 Всього 91 Україна -- країна з авторитарним режимом та значними внутрішніми проблемами Розкол України 13 Численні суспільні проблеми (від загальної корумпованості еліти до питання Чорнобиля) 10 Фальсифікації на виборах 9 Реакція Л. Д. Кучми та представників старої влади 8 Отруєння В. Ющенка 4 Грузинський сценарій? Скепсис щодо уникнення сутичок та насильства 4 Всього 48 Помаранчева революція -- перспектива демократичного шляху розвитку Підтримка українців та дій опозиції під час помаранчевої революції 19 Інтерв'ю з лідерами революції, статті про них 5 Компромісне рішення знайдено (пакетне голосування 8 грудня 2004 р.) 2 Всього 26 Загальна кількість досліджених публікацій 165 Інтерпретація результатів дослідження 1. Як видно з таблиці 1, для зручності аналізу теми поєднано в три рубрики та впорядковано за убуванням кількості публікацій. Найбільша кількість публікацій присвячена зовнішньополітичним аспектам помаранчевої революції, що цілком закономірно з огляду на інтереси аудиторії західних видань. Рекордну кількість публікацій отримала тема щодо втручання В. В. Путіна в боротьбу між владою і опозицією в Україні та відвертої зацікавленості Кремля в перемозі В. Ф. Януковича -- разом з аналізом можливостей експорту революційних настроїв у РФ російська тематика представлена 50 статтями у західних ЗМІ, що становить майже 30% усіх публікацій за досліджуваний період. Значна увага приділялася також темі міжнародної боротьби, що розгорталася навколо революційних подій в Україні. Слід відзначити, що від самого свого старту президентська виборча кампанія 2004 року в Україні перебувала в центрі міжнародної уваги через свою доленосність для майбутнього розвитку країни. Складалося враження, що українці обирають не нову владу, а майбутню модель розвитку: пострадянсько-авторитарну чи європейську. Це й зумовило фактичну "міжнародну боротьбу за Україну", яка знайшла своє відображення на шпальтах західної преси. Цій темі, спільно зі статтями щодо європейських та євроатлантичних інтеграційних перспектив України (Україна -- ЄС, Україна--НАТО), було присвячено майже 25% усіх досліджуваних публікацій. В рамках цієї рубрики повертаються такі вже призабуті терміни, як "холодна війна", "імперська політика" тощо. Серед багатьох публікацій на цю тему привертає увагу вже самою своєю назвою опублікована 2 грудня 2004 року в "New York Times" стаття журналістки Ерин Арведланд "Українська риторика Росії повертає до часів холодної війни". Основними суб'єктами боротьби за Україну, на думку західної преси, виступали Росія, ЄС та США. Якщо роль Росії була настільки активна, що це можна виділити в окрему тематичну категорію, то представники ЄС виступали як основні противники Президента РФ у цій боротьбі, на відміну від Дж. Буша, який вдавався до "підпільної боротьби" через третіх осіб, зокрема свого "близького друга" президента Польщі А. Кваснєвського. До речі, за іронією долі, сам Кваснєвський в інтерв'ю німецькому виданню "Tagesspiegel" від 6 грудня 2004 року під назвою "У справи Києва ніхто втручатися не повинен" наголошував, що необхідно "робити все, аби уникнути враження, ніби навколо України йде міжнародна битва. Основна мета -- це вільні та чесні вибори". Але за всієї поваги до пана Кваснєвського постає питання, яким же чином можна було уникнути цього враження за такої кількості публікацій, присвячених саме темі "битви за Україну"? 2. На другому місці за рівнем уваги західних ЗМІ перебували внутрішні проблеми України, що пояснюється загальним більшим інтересом журналістів до негативу, ніж до позитиву, а також потребою в обгрунтуванні справедливості обурення українців і заохоченні західних політиків та представників міжнародних організацій до підтримки виступу народу проти "злочинної влади". Однак слід також ураховувати і значну кількість негативних відгуків про Україну взагалі, які почула світова громадськість разом із цими повідомленнями, зокрема з приводу можливого розколу України, її суспільних проблем (які не так уже й швидко долаються), а також скепсис деяких міжнародних журналістів щодо уникнення насильства ще на початку розгортання помаранчевої революції. Разом такі матеріали становлять 16% усіх публікацій за визначений період. Відмітимо, що до теми "Численні суспільні проблеми України" віднесено й інтерв'ю з В. Ф. Януковичем у відомому американському виданні "The Washington Post" від 17 грудня 2004 року під назвою "Український прем'єр передбачає нову кризу". Водночас роздуми на тему злочинних дій старої влади разом із критикою її реакції на революційні події в країні (решта тем у даній рубриці) становлять близько 13% від усіх досліджуваних публікацій. Таким чином, за цілком обгрунтованою, на перший погляд, критикою старого режиму в західних ЗМІ стояла ще більша кількість публікацій, присвячених суттєвим проблемам українського суспільства, які створювали негативне враження про Україну незалежно від того, хто прийде до влади. На це слід було б звернути увагу тих українських політиків та громадських діячів, які стверджують, що помаранчева революція розрекламувала Україну в світі, перетворивши її на "модну країну", -- можливо, це лише невеличка ложка дьогтю в бочці з медом, проте її наявність необхідно чітко усвідомлювати. 3. І, нарешті, третю рубрику можна сміливо назвати апологетикою помаранчевої революції, оскільки до неї віднесено публікації, присвячені мужності та мудрості українського народу, підтримці його боротьби за справедливість, а також схваленню дій лідерів опозиції. Один із багатьох прикладів того натхнення, з яким спостерігали за подіями в Україні європейці, демонструє Яромир Соколовський, журналіст німецького видання "Die Welt": у своїй статті від 6 грудня 2004 року під назвою "Події в Україні пробуджують спогади" він спостерігає таку трансформацію в сприйнятті України на Заході: "До сих пір Україна асоціювалася з дешевими няньками, домробітницями та будівельниками. Але раптом пробудилися спогади. Зараз у багатьох, хто у свідомому віці пережив події в Польщі 1980--1981 і 1988--1989 років, на очі навертаються сльози, коли вони дивляться репортажі з Києва чи Львова". Слід також наголосити на безпрецедентній увазі до лідерів помаранчевої революції, адже за 40 днів у західній пресі вийшло 3 інтерв'ю Віктора Ющенка -- англійській щоденній газеті "Daily Telegraph" від 6 грудня 2004 року ("Якщо старий режим спробує завадити, ми візьмемо владу штурмом"), американській "Time" від 15 грудня 2004 року ("Звичайно, це було отруєння") та італійській "La Republica" від 22 грудня 2004 року ("Ющенко говорить як президент: "Зі мною нова Україна"), а також 2 інтерв'ю Юлії Тимошенко -- італійській газеті "La Repubblica" від 25 листопада 2004 року ("Юлія Тимошенко: настав час діяти як армія"), англійському виданню "Independent" від 8 грудня 2004 року ("Зразкова революціонерка"). Загальна кількість статей у даній рубриці становить 15,7% усіх публікацій за визначений період. Відмітимо також різницю в увазі до України США і ЄС, яку проілюстровано на мал. 2. Цілком закономірно, що загальна кількість публікацій у країнах ЄС перевищувала кількість публікацій у США, але примітно, що в певні проміжки часу кількість публікацій у США дорівнювала сукупній кількості всіх публікацій у країнах ЄС, що підтверджує думку про підвищену увагу до помаранчевої революції в США, де, за статистикою, подіями в світі цікавляться лише близько 14% (!) населення. Щодо тематичної відмінності між висвітленням помаранчевої революції у ЗМІ США і ЄС, то слід відмітити особливу увагу американської преси до спроб В. В. Путіна впливати на перебіг подій в Україні, до фальсифікацій під час виборів, а також до мужності українського народу в його боротьбі за демократичні цінності. Такі тематичні акценти в американській пресі цілком логічно продовжують та навіть деякою мірою викривають позицію самих США під час помаранчевої революції (все ж таки свобода слова), адже, спостерігаючи за негативним, як уже зазначалось, ефектом втручання у виборчий процес в Україні Президента РФ, Президент США обрав цілковито протилежну тактику. Висновки Незважаючи на те, що помаранчева революція здобула значну підтримку з боку міжнародної громадськості, що зокрема підтверджується значною кількістю публікацій про важливість України та необхідність підтримати її європейський шлях розвитку, все ж таки, як це не прикро, відчувається ставлення до України як до об'єкта, а не суб'єкта міжнародної політики. З одного боку, це відображає сувору геополітичну реальність, але, з іншого -- доводить, що ентузіазм на Заході з приводу демократичних устремлінь українців не повинен створювати в нас ілюзію, що це є свідченням ставлення до України як до "рівної серед рівних" (про першість уже й годі говорити). За всіх позитивних наслідків проявленого західними ЗМІ ентузіазму щодо помаранчевої революції в очі кидається майже однакова кількість публікацій, присвячених підтримці українців та лідерів опозиції у їх боротьбі (26), і матеріалів, що оповідають про глибинні суспільні проблеми в Україні (27). Таким чином, завдяки помаранчевій революції Україна привернула до себе увагу світової громадськості та отримала так званий "кредит довіри" до подальших дій нової влади. Але необхідно усвідомлювати, що на Заході не дивляться на постреволюційну Україну крізь "рожеві окуляри" і хоча позитиву про нас на шпальтах західних ЗМІ, безперечно, додалося, але його значно менше, ніж може здатися на основі заяв деяких політиків і внаслідок цього завищених сподівань громадськості. Отримана увага -- лише незначний аванс, який слід уміло використовувати, але в жодному разі не можна переоцінювати. Це лише непоганий інформаційний привід для нового старту роботи з міжнародним іміджем України і дуже потужний поштовх до переосмислення себе самими українцями, що має навіть більше значення для подальших демократичних перетворень у нашій державі.

Катерина Шинкарук,
Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

 

Імідж України після помаранчевої революції

"Україна змінилася після помаранчевої революції", -- цю думку підхопили практично всі оглядачі, журналісти, експерти, які аналізували трансформаційні процеси, що мали місце в українському суспільстві внаслідок відомих подій після президентських виборів 2004 року. Оцінити глибину змін -- завдання неабиякої складності, і, власне, має минути достатньо часу для того, щоб цей аналіз був достовірним. Нині багато хто стверджує, що суттєвих змін не відбулося. Можна довго сперечатися з приводу того, наскільки зміни, принесені помаранчевою революцією, є глибокими та значущими. Проте мало хто наважиться сперечатися з тим, що міжнародний імідж України насправді суттєво змінився. Чому питання іміджу (а власне, міжнародного іміджу держави) є важливим та актуальним? Практично протягом усього існування людського суспільства фактор іміджу значно впливав на хід політичних процесів. Тим більший вплив він справляє на сучасному етапі розвитку цивілізації, враховуючи динамічно наростаючу взаємозалежність та зближення держав. Нині образ держави є одним з елементів міжнародної політики та міжнародних відносин. Тому формування адекватного політичного іміджу країни є одним із головних завдань як її зовнішньої, так і внутрішньої політики. У сучасному розумінні імідж (англ. image від лат. imago -- "образ", "вигляд") -- це стереотипізований образ конкретного об'єкта, що існує в масовій свідомості. Як правило, поняття іміджу відноситься до конкретної людини, але може також поширюватися на визначену країну, групу осіб, організацію, товар, явище тощо . Отже, імідж представляє собою образ, заснований на стереотипах, тобто образ узагальнений і спрощений. Проте цей образ є потужним, оскільки визначає сферу символічного сприйняття. Імідж держави визначає громадську думку стосовно тієї чи іншої держави та тягне за собою ряд інших наслідків та процесів. Якщо говорити про імідж України на Заході до помаранчевої революції (його можна досліджувати за допомогою аналізу публікацій в авторитетних західних ЗМІ), то напрошується висновок, що уявлення про Україну в світі були досить фрагментарними та поверховими. Аварія на ЧАЕС, спортивні досягнення -- ось дві теми, які в основному спливали при згадці про Україну. З часом повідомлення про Україну, репортажі, згадки в європейських ЗМІ зарясніли такими темами, як скочування до авторитаризму, проблеми зі свободою слова, українські нелегальні робітники. Отже, можна казати, що, з одного боку, західні ЗМІ приділяли недостатню увагу Україні, часто ігноруючи розмаїття позитивних тем, а з іншого -- щедро висвітлювали негативні процеси в самій Україні. Таким чином, на момент помаранчевої революції імідж України був загалом негативний. Що ж змінилося в іміджі України після революції? По-перше, не буде перебільшенням стверджувати, що помаранчева революція привернула таку увагу міжнародної громадськості, яку не привертала жодна подія в Україні після Чорнобильської катастрофи. Безпрецедентність -- ось яким словом можна охарактеризувати розмах та масштаби висвітлення подій в Україні західними ЗМІ. Після 21 листопада 2005 року не минало й дня, щоб провідні світові видання, такі як "The Guardian", "Financial Times, "The New York Times", "The Washington Post", "Time", "The Independent", "Le Figaro", головні інформаційні агентства, особливо "Reuters", "Fransе Pressе", "Associated Press", "British Broadcasting Corporation", основні телеканали не розміщували фото революції на перших шпальтах газет чи не транслювали репортажів із Майдану в перші ж секунди виходу новин в ефір. Західна громадськість була вражена розмахом та генеруючою силою української революції. Українську помаранчеву революцію поставили в один ряд із демократичними революціями в країнах Центральної Європи в 1989--1990 роках. Беніта Ферреро-Вальднер, Комісар ЄС із питань європейської політики сусідства, в своїй відомій промові, присвяченій ситуації в Україні, сказала в Європейському парламенті 1 грудня 2004 року: "Знімки з усіх куточків України… нагадують багатьом із нас мирні протести 1989 року, завдяки яким ми змогли подолати розкол європейського континенту" . Увесь світ загалом та Європа зокрема були здивовані революцією в Україні. Майкл Емерсон, провідний експерт та оглядач з питань Європейського Союзу, висловив думку, що Україна дала народження революції, хоча ніхто не сподівався, що українське суспільство здатне на це . Західні ЗМІ були практично одностайні в оцінці подій в Україні з позиції демократичних трансформацій. Більш того, помаранчева революція характеризувалася як така, що змінила ситуацію в цілому регіоні. У квітневому 2205 року номері "Foreign Affairs", одного з найавторитетніших американських політологічних часописів, було надруковано статтю "Українська помаранчева революція" Адріана Каратницького, який відзначив: "Електоральний тріумф лідера опозиції Віктора Ющенка та перемога українського народу над корумпованою владною верхівкою означають новий поворот у посткомуністичній історії Східної Європи, сейсмічний рух у бік Заходу в геополітиці регіону" . Ще одною особливістю у висвітленні західними мас-медіа помаранчевої революції є наголос на тому, що світ на власні очі побачив народження громадянського суспільства. Загалом світ в особі Заходу та Європи привітав революцію в Україні, наскільки можна судити із публікацій ЗМІ, що є репрезентантами і водночас формувачами громадської думки. "Відродження України" -- цією метафорою означали події в Україні та передбачали наслідки. Отже, помаранчева революція, за словами дослідника української зовнішньої політики Тараса Кузя, спричинилася до зміни іміджу України на 180 градусів. Справді, Україна постала як уособлення демократичних трансформацій на пострадянському просторі, символ нової демократії. Хоча такі твердження є доволі дискусійними, але саме так стала сприймати Україну громадська думка Заходу. Щоправда, тут варто зауважити, що громадська думка не відображає всієї палітри тих значень та оцінок, які надаються певним подіям. Однак і нехтувати нею не можна. Україна отримала величезний аванс в очах західної спільноти, завдяки зміні іміджу. Наразі питання полягає в тому, щоб належним чином використати цей аванс. Бо імідж є досить динамічною категорією -- він може досить легко змінитися.

Дарія Орлова,
Національний університет "Києво-Могилянська академія"